Глава 2. «Вишуканий" спадок» і міль на додачу

Ранок цілував обличчя яскравим сонцем. З вулиці лунали веселі голоси, цокіт копит та шум невідомого походження. Лінда розплющила очі, мружачись від сонця – ніхто навіть не здогадався повісити фіранки! Пригадала події вчорашньої ночі. Від спогадів стало зле. Вагончик-кафе «Зупинка щастя» перестав існувати. Щастя разом із справою всього життя зупинилося. Назавжди. Сльози забриніли в очах від образи та злості. Те, що це справа рук невідомого Серьоги Махна Лінда навіть не сумнівалася. Добре, що хоч протокол у лікарні склали. Там вона зазначила і про погрози, і про самого Махна. І як би далі не склалося життя – бездіяти вона не мала права. Довести справу до суду й там докласти зусиль, щоб тих бандитів посадили, а збитки відшкодували. Лінда згадала про Тоху Гармидера, вітання від якого мала передати Махну.

Сашко! Думка про колишнього чоловіка змусила ввімкнути телефон. Він вже має бути в Нікосії. Але мережі так само не було, як і вночі. Ні вайфаю, ні мобільного інтернету. Дивно. Невже це така діра, що немає жодної вишки мобільних операторів?

– Що за чортівня! – Лінда підхопилася зі старого диванчика, підгребла до себе зошит з рецептами та роздивилася навсібіч. Не кабінет, як здавалося вчора. Стара бібліотека. На стінах старі потріскані шпалери, які хочеться зідрати. З дивана, на якому вона заснула, вибігла наглюча миша. Миша навіть з висоти свого мізерного зросту зверху вниз глянула на Лінду, звискнула і побігла під двері у своїх мишачих справах.

Лінда видихнула і ще сильніше пригорнула зошит до себе. Вона підійшла ближче до шаф. Дверцята хтось зняв, вони стояли поряд з потрісканими шибками. На пилу, що лежала на полицях, можна запросто малювати. На книжках – де-не-де – павутиння. Хоч павуків не видно, вже трохи втішає.

«Мистецтво щастя», «Чуттєвість та магія», «Успіх – це дієслово»… Здається, господиня цікавилася книжками про успішний успіх та іншою езотерикою. У тім, що це жінка у Лінди не було сумнівів – чоловіки такою маячнею ніколи не цікавилися, якщо вони не інфоцигани. Лінда придивилася – всі книжки надруковано дивним шрифтом – з вензелями та візерунками. Хоча, хто розбере цих коучів та блогерів, які пишуть подібне – кожному хочеться один перед одним випендритися.

Лінді ж хотілося причепуритися, тому – вирішила пошукати вбиральню. Вона вийшла з бібліотеки, й ледь не впала – стара половиця тріснула. Лінда підскочила і не помітила, як опинилася біля вхідних дверей, які виявилися зачиненими на ключ.

– Та що це в біса відбувається?! Цього тільки не вистачало для повного щастя! – Лінда даремно посмикала ручку. На що вона сподівалася? Відірвати її? Дивні господарі, навіть не помітили нічну гостю. Вона підійшла до вікна і видихнула. Некошена рясна трава та бур’яни сягали майже карнизу підвіконня. Отже, вибереться. Причому легко.

Вбиральня знайшлася у кінці коридора. Мутне старезне дзеркало, старовинна, зелена від часу мідна раковина, яку мабуть років зі сто ніхто не чистив. Такий саме унітаз із затхлою застоялою водою. На протилежній від раковини стіні висіла шафка. Ну як, висіла, гойдалася. На одному чи то цвяху, чи то саморізі. Тумба під раковиною оплетена щільним павутинням. Лінда не захотіла ризикувати, а раптом павук чи павуки отруйні? Лінда уважно роздивлялася себе у дзеркало – замурзана як свинюка, не завадило б умитися. Утім як?

Кран пчихнув і подарував жменьку дрібної зеленкуватої іржі. Лінда з огидою струсила її на підлогу. Потім принюхалася – ні, не помилилася, в унітазі все-таки вода, однак не буде ж вона вмиватися нею! Господи, швидше б дістатися міста! Але як у такому вигляді виходити на вулицю? Лінда так-сяк пригладила руками розкуйовджене волосся. Перев’язала хвіст. Хоч гумка знайшлася у кишені джинсів, вже непогано!

Унітаз хіба що не морською хвилею хлюпнув на кросівки каламутною зеленкуватою водою. Лінда звискнула, лайнулася – тепер ще треба чимось протерти кросівки. Хоч встигла відстрибнути, ледь не вдарившись головою об кривеньку шафку. Ноги не мокрі – вже плюс.

Так, треба вибратися з дивакуватого будинка до найближчої автобусної зупинки. Вона підхопила зошит, з яким не розлучалася ні на мить. Але перед дверима стала мов вкопана – гаманець залишився вдома. Яким чином вона розплатиться з водієм? Хіба що викликати таксі, у додатку можна розрахуватися карткою онлайн. Головне, щоб з’явилася мережа. Вона рішуче підійшла до вікна і розчинила його. Одна шибка з дзенькотом вилетіла надвір.

– Цього тільки не вистачало. Гаразд, відшкодую. Не всі гроші світу коштує така шибка, це ж не п’ятикамерний склопакет.

Лінда, притискаючи до грудей зошит, всілася на підвіконні й почала повільно сповзати. Джинси за щось зачепилися, Лінда потягла їх і вони зрадницьки тріснули – клапоть залишився на щербатій рамі. А сама Лінда опинилася прямісінько в лопухах та лободі.

– Та за шо! Це мені за те, що не молилася! – застогнала Лінда, обмацуючи сідниці, щоб зрозуміти розмір катастрофи. А катастрофа виявилася такою собі. Дірка розміром з величезне яблуко. Пів сідниці тепер напоказ. Вона з люттю забрала з підвіконня клапоть, який мов маленький прапор сумно висів на щербатій рамі. Не вистачало жалобної стрічки, щоб остаточно похоронити хоч і старі, але улюблені джинси.

– Окей, спишемо це на моду, – заспокоїла себе Лінда і, обтрушуючи джинси з футболкою та засовуючи клапоть у задню кишеню, направилася до хвіртки.

Однак не встигла дійти кілька кроків. Біля будинка зупинилася карета, запряжена чудовиськом. Рот сам собою розтулився і Лінда стала схожа на рибу, що зненацька опинилася на березі. Чудовисько попелясте, з чорними пасмами над очима, волохате, проте, з шпичастим загривком, з хижої пащі стирчали міцні великі ікла. Дебелі дужі лапи у кількості шести штук закінчувалися кривими пальцями з пазурами. Якщо це створіння залиндить комусь лапою – від нещасного залишиться мокре місце. А по боках у тварюки ще й крила. Очі кольору стиглого сицилійського апельсина з вертикальними зіницями. Довгий роздвоєний язик висунутий, мов у пса. Чудовисько й хекало мов пес.