Епілог. Чекаючи на ранок

Чекаючи на ранок
Вечеря скінчилася. Володимир сполоснув свою миску та ложку залишками води, дбайливо витер їх і поклав на місце. Усі справи на сьогодні були зроблені. Він підкинув у піч останнє поліно — не для жару, а для світла, щоб воно повільно тліло, проводжаючи день.
Радіо мовчало. Він не став його вмикати. Сьогодні йому не потрібні були чужі голоси. Його власна тиша була наповнена до країв.
Він сів на свій тапчан, ближче до печі, і простягнув руки до тепла. Повільно, наче роздивляючись незнайомий інструмент, він подивився на свої долоні.
Ось вони. Грубі, вкриті мереживом зморшок і старих подряпин. Шкіра на них була твердою, як кора дерева, а в глибокі лінії назавжди в'їлася земля і смола. Це були не руки міського жителя. Це були руки людини, яка все своє життя будувала, носила, рубала, копала.
«Ось вони, мої робітники», — подумав він без жалю, а з якоюсь суворою ніжністю.
Ці руки збудували йому дім. Ці руки нарубали незліченну кількість дерев, щоб він не замерз. Ці руки носили тисячі відер води, щоб він не помер від спраги. Вони годували його. А сьогодні... сьогодні ці самі руки, що тримали сокиру, годували маленьку мишку.
Він повільно стиснув і розтиснув кулаки. Вони ще слухалися. Ще були повні сили. І в цьому була вся його філософія, проста і ясна, як джерельна вода.
Він знав, що доживає свій вік. Знав, що попереду на нього чекає остання тиша, така ж глибока, як тиша цього лісу вночі. Він не боявся її. Але й не квапив.
«Поки руки працюють...» — прошепотіли його думки.
Це була його головна умова, його договір зі світом. Поки ці руки можуть тримати сокиру, нести воду, розпалювати вогонь — він буде жити. Не чекати смерті пасивно, а щодня заробляти своє право на ще один ранок. Кожен удар сокири, кожен крок із повними відрами, кожна зарядка акумулятора — це був не тягар, а його спосіб сказати "так" життю.
Там, у великому світі, люди чекали на п'ятницю, на відпустку, на пенсію. Вони завжди чекали на якесь майбутнє, в якому нарешті почнуть жити. А він жив зараз. Його життя було в цій циклічності, у цьому щоденному повторенні простих і важливих справ. І в цьому була його власна, сувора форма свободи. Свободи не мати нічого зайвого, але мати все необхідне.
Вуглинки в печі почали згасати, перетворюючись на оксамитовий попіл. Світло від ліхтарика стало зовсім слабким. У землянку повільно почав повертатися нічний холод.
Володимир не став підкидати дров. Ранок усе одно прийде з холодом. Він просто натягнув на себе свою стару важку ковдру. Влаштувався зручніше. І заплющив очі.
Завтра буде новий день. Точнісінько такий самим. І це було добре.

Це означало, що життя триває.