Глава 6. Вечеря на двох. Шурхіт у кутку

6.1. Тихий вечір
Сонце давно сховалося за верхівками дерев, і зимовий вечір швидко опускався на ліс, фарбуючи небо в глибокі, холодні відтінки синього. Зовні світ затихав, готуючись до довгої ночі. Але тут, у землянці, панував зовсім інший світ — маленький, теплий і живий.
Володимир сидів на своєму тапчані, спершись спиною на стіну, яка за день добре прогрілася від печі. Він нічого не робив. Просто сидів і відпочивав. Усе його тіло наповнювала важка, але приємна втома. Кожен м'яз нив після походу по дрова і воду, але це був добрий біль — біль чесної праці.
У печі весело потріскували поліна — та сама суха береза, яку він сьогодні приніс. Вогонь танцював за скляними дверцятами, кидаючи на стіни рухливі, золотаві відблиски. На столі, поруч із буханкою хліба, стояв один із його садових ліхтариків. За день він увібрав у себе досить сонця, і тепер віддавав його у вигляді м'якого, неяскравого світла. Цього було достатньо, щоб землянка не потопала в темряві, а була занурена в затишні сутінки.
День був важким, але плідним. Тепер біля входу лежала акуратна гірка дров. У кутку стояли два повні відра чистої, крижаної води. Акумулятор для радіо був заряджений. Він виконав усе, що мав. Він забезпечив своє маленьке життя всім необхідним.
Його погляд був прикутий до вогню. Він міг дивитися на нього годинами. Полум'я було живим, воно постійно змінювалося, розповідаючи свої мовчазні історії. У його танці була і краса, і сила, і спокій. Дивлячись на вогонь, Володимир не думав ні про що. Думки самі розчинялися, зникали, залишаючи по собі лише відчуття глибокої, всеосяжної тиші.
Це був його улюблений час доби. Час, коли вся робота зроблена, і можна просто бути. Не треба нікуди бігти, нікуди поспішати. Можна просто сидіти в теплі, слухати, як гуде піч, і відчувати, як життя повільно і спокійно тече крізь тебе.
У ці хвилини він не відчував себе самотнім. Він відчував себе частиною чогось великого і вічного. Частиною цього лісу, цього вечора, цього вогню. І в цьому було його просте, тихе щастя.

6.2. Приготування вечері
Відпочинок закінчився, коли тіло нагадало про себе тихим бурчанням у животі. Володимир підвівся. Настав час для останнього ритуалу цього довгого дня — вечері.
Він узяв свій старий, вірний казанок, трохи закопчений з боків, і налив у нього кілька кухлів свіжої джерельної води. Вода була ще крижаною, і він відчув її холод навіть крізь метал. Він поставив казанок прямо на розпечену поверхню печі, і вода одразу ж відповіла тихим шипінням.
Потім він підійшов до свого "комори" — простої дерев'яної полиці в кутку. Тут зберігалися його головні скарби. Кілька полотняних мішечків з крупами — сьогодні він обрав пшеничну, "найдешевшу", як він казав. Поруч стояв мішечок з ячною крупою, а іноді, коли вдавалося виміняти чи купити недорого, з'являвся і горох. Він відкрив мішечок, і землянку наповнив ледь вловимий, теплий запах зерна.
Своєю старою алюмінієвою кружкою він обережно відміряв порцію. Рівно стільки, щоб вистачило на одну тарілку.
«Повну каструлю не варю», — думав він. — «Навіщо? Одному ж. А так — щоразу свіжа».
Це була його філософія — нічого зайвого, нічого на потім. Лише те, що потрібно тут і зараз.
Він висипав крупу в киплячу воду, додав дрібку солі з маленької скляної баночки. Сіль, як і сірники, була однією з небагатьох речей, що пов'язували його зі світом за лісом. Раз на кілька місяців він робив вилазку до найближчого села, щоб купити ці прості, але такі необхідні речі. Іноді купував і хліб. Свіжий, ще теплий хліб був для нього справжнім святом. Він їв його потроху, розтягуючи задоволення.
Його меню було простим і майже незмінним. Взимку — каші та "супчики", коли він додавав у крупу картоплину чи цибулину, якщо вдавалося зберегти їх до весни. Влітку було веселіше. Тоді він ловив у лісовій річці рибу, запікав її на вугіллі або солив на зиму. Збирав гриби, ягоди. А замість чаю в нього завжди були власні запаси — м'ята, звіробій, липовий цвіт.
Він повільно помішував кашу дерев'яною ложкою. Його рухи були спокійними, неквапливими. Це не було просто приготуванням їжі. Це було священнодійство. Він поєднував плоди своєї праці: воду, яку приніс, і вогонь, для якого нарубав дров. І ця проста каша була результатом усього його дня.
Поступово землянку наповнив густий, заспокійливий аромат вареної крупи. Це був запах дому. Запах надійності. Запах життя. І вдихаючи цей простий, чесний аромат, Володимир відчував глибоке, тихе задоволення. Він був удома, у теплі, і скоро на нього чекала гаряча, смачна вечеря. Більшого щастя в цю хвилину він і не бажав.

6.3. Шурхіт
Каша була готова. Володимир зняв казанок з печі і переклав її у свою улюблену залізну миску. Поклав поруч ложку і відрізав скибочку хліба. Все було готове до вечері. Він сів за стіл, поставивши миску перед собою. Пара, що піднімалася від гарячої каші, приємно лоскотала обличчя.
Він не поспішав. Сидів, насолоджуючись моментом. Тиша в землянці була майже абсолютною. Лише ледь чутно потріскували дрова в печі та десь нагорі, у димарі, тихо співав вітер. Це була його звична вечірня симфонія, до якої він так звик.
І раптом, у цій глибокій тиші, він почув його.
Шур-шур...
Це був ледь вловимий, делікатний звук. Не схожий ні на що інше. Не тріск дерева, не шелест вітру. Це був звук життя. Маленького, обережного життя.
Володимир завмер, тримаючи ложку над мискою. Він навіть перестав дихати, щоб не пропустити продовження. Звук долинув з кутка, звідти, де стояли його мішки з крупами.
Шур-шур... шкряб...
Він знав, хто це. Його маленька сусідка. Та, що іноді наважувалася вийти зі своєї нірки, коли в землянці все затихало.
Його серце не стрепенулося від тривоги чи роздратування. Навпаки, воно ніби сповільнило свій хід, завмираючи в тихому, доброзичливому очікуванні. Він не бачив у цій маленькій істоті ані шкідника, ані ворога. Вона була просто ще однією живою душею, що намагалася вижити в цьому великому лісі, як і він сам.
Він повільно опустив ложку. Його обличчя пом'якшало, а в очах з'явився теплий, лагідний вираз. Він дивився в темний куток, звідки долинав шурхіт, і тихо, майже пошепки, щоб не налякати, промовив у тишу:
«А-а, це ти, господине... Виходь, не бійся. Вечеря готова. І тобі, мабуть, щось перепаде. Давай, сміливіше».
Його голос був м'яким і спокійним. Це було запрошення. Запрошення розділити з ним його самотню вечерю і його тихий, затишний світ. І він чекав, чи прийме маленька гостя його запрошення.