Глава 5. Джерело. Смак води і життя

5.1. Порожні відра
Після важкої праці в лісі та короткого відпочинку біля печі Володимир відчув спрагу. Він підійшов до великого оцинкованого відра, що стояло в кутку землянки — його особистого резервуару чистої води. Зачерпнувши кухлем, він побачив, що ледь покрив дно. Води залишилося на один-два рази.
Він повільно випив, смакуючи кожен ковток. Ця вода, навіть постоявши в землянці, все ще зберігала свіжість і ледь відчутний присмак землі та каміння. Вона була живою.
Він подивився на майже порожнє відро. Це був мовчазний, але наполегливий сигнал. Час. Час іти до джерела. Цей похід був такою ж невід'ємною частиною його дня, як і розпалювання печі. Без дров не буде тепла. Без води не буде життя. Все просто.
Він узяв два інші відра, що висіли на стіні. Вони були легкими, майже невагомими в його руках. Він потримав їх, оцінюючи. Звичайні бляшані відра, трохи погнуті, з дерев'яними ручками, відполірованими його долонями до гладкості. Скільки разів він носив у них воду? Тисячі. Вони були його вірними помічниками.
Він не сприймав цей похід як важку роботу. Це був ритуал. Необхідність, яка приносила дивне задоволення. Можливість пройтися знайомою стежкою, подихати свіжим повітрям, послухати ліс. І найголовніше — принести додому найцінніше, що є в цьому лісі, окрім тепла. Чисту, крижану, джерельну воду.
Він нічого не думав у цю мить. Просто знав, що треба йти. Це було так само природно, як дихати. Тіло само пам'ятало, що йому потрібно. І він, не сперечаючись, підкорився цьому простому поклику.
Взявши по відру в кожну руку, він відчинив двері і знову ступив на сніг. Порожні відра весело подзенькували в такт його крокам, ніби радіючи майбутній подорожі.

5.2. Стежка, витоптана життям
Щойно Володимир вийшов із землянки, його ноги самі знайшли потрібний напрямок. Йому не треба було дивитися під ноги чи шукати дорогу. Стежка до джерела була частиною нього, а він — частиною цієї стежки. Він протоптав її за двадцять років, і вона стала продовженням його власного життя.
Взимку її майже не було видно під снігом. Лише ледь помітна, трохи втоптана доріжка, яку знали тільки він та, може, лісові звірі. А влітку вона перетворювалася на широку, тверду смугу землі, що зміїлася між деревами.
«Як тропа розширилася», — подумав він, як думав уже сотні разів. — «Кожен день ходжу... кожен Божий день».
І справді, кожен день, за винятком, може, найлютіших хуртовин, він проходив тут. Вранці — з порожніми відрами, що весело подзенькували. І трохи згодом — назад, з повною ношею, повільно і обережно. Ця стежка пам'ятала його кроки в будь-яку погоду: під палючим сонцем, під проливним дощем, крізь осінню багнюку і весняні струмки.
Вона не була прямою, як стріла. Вона мудро оминала велике коріння старої сосни, що вилізло на поверхню. Вона вигиналася навколо мурашника, який він не хотів турбувати. Вона обережно спускалася в невеликий ярок і знову піднімалася на пагорб. Вона була схожа на його власне життя — не пряме, не просте, з поворотами і перешкодами, але завжди вело до мети.
Він ішов, і його думки були спокійними. Він дивився на знайомі дерева, що стояли вздовж стежки, як старі друзі. Ось ця крива берізка, схожа на знак питання. Він пам'ятав її ще зовсім тоненькою. А ось могутній дуб, під яким він ховався від літньої зливи. Кожне дерево було пов'язане з якимось спогадом.
Ця дорога до води була його щоденним паломництвом. Не до святих місць, а до джерела самого життя. І сама стежка була молитвою — молитвою його ніг, його дихання, його присутності тут. Вона вимірювала не відстань, а час. Двадцять років його самотності були витоптані тут, на цій вузькій смужці землі.
Ідучи нею, він відчував не втому, а дивовижний спокій. Він був на своєму місці. Він йшов своєю дорогою. І попереду на нього чекала чиста, холодна вода — його щоденне благословення.

5.3. Боротьба з кригою
Стежка вивела його на невелику, затишну галявину, де панувала особлива тиша. Тут, у заглибині, билося серце цього лісу — джерело. Колись давно, ще за життя матері, вони разом облаштували його, обклавши невеликим дерев'яним зрубом. Зверху був простий воріт із прикріпленою до нього ручкою, а на ланцюгу висіло відро. Це був їхній "родниковий колодязь".
Взимку це місце перетворювалося на крижане царство. Володимир поставив свої порожні відра на сніг і підійшов до зрубу. Все, як він і очікував, було скуте морозом. Дерев'яний воріт, ланцюг, навіть сам зруб — усе вкрилося товстим шаром паморозі та прозорих крижаних наростів від води, що розхлюпувалася вчора.
Він узявся за ручку ворота. Вона була крижаною і не піддавалася. Зима міцно тримала його у своїх обіймах. Володимир видихнув хмарку пари і потягнув сильніше. Ворот ледь чутно скрипнув, але не зрушив з місця.
«Ох, ти ж, — промовив він у тишу, але без роздратування. — Знову прихопило».
Це була його маленька щоденна боротьба. Зима намагалася заморозити, скувати, зупинити рух життя. А він щодня приходив сюди, щоб відвоювати своє право на воду. Він зняв рукавицю і почав долонею оббивати лід з механізму. Потім узяв невеликий камінь, що завжди лежав поруч для таких випадків, і почав обережно, щоб нічого не зламати, обстукувати воріт.
Крига тріскалася, відлітаючи дрібними, дзвінкими скалками. Нарешті, після кількох впевнених ударів, воріт піддався. З протестуючим скрипом він зробив перший, важкий оберт. Перемога.
Володимир зазирнув у колодязь. Там, унизу, у вічній темряві, виднілася темна, не замерзла поверхня води. Джерело било з-під землі, і його тепла вистачало, щоб не дати воді повністю замерзнути навіть у найлютіші морози.
Він згадав, як щовесни, коли сходить сніг, він приходить сюди з лопатою. Вичерпує майже всю воду, спускається вниз і чистить дно від мулу та опалого листя, що нанесло за зиму. Це була важка, брудна робота. Але він робив її з радістю. Це була його подяка джерелу. Його турбота про те, що давало йому життя. Він дбав про нього, а воно — про нього. Це був їхній мовчазний, чесний договір.
Тепер, коли механізм був вільний, він причепив до ланцюга відро і почав повільно опускати його вниз. Ланцюг дзвенів у морозній тиші, відміряючи глибину. Ось пролунав глухий сплеск. Відро досягло мети.