Глава 4. Полювання на сушняк. Розмова з лісом

4.1. Сліди на снігу
Залишивши за спиною тихий пагорб цвинтаря, Володимир знову занурився у володіння лісу. Важкі думки відступили, розчинилися в морозному повітрі, і він знову став тим, ким був завжди тут — уважним і спокійним спостерігачем. Він йшов упевнено, не обираючи стежки, а просто прямуючи туди, куди вело його внутрішнє чуття. Його ноги самі знаходили дорогу між деревами та засніженими чагарниками.
Його погляд був прикутий до землі. Білосніжна скатертина снігу була для нього не просто покривалом, а свіжою газетою, повною новин. І він читав її, не пропускаючи жодного рядка.
Ось, біля самої основи старої сосни, тягнувся акуратний, наче вишитий, ланцюжок слідів. «Лисичка пробігла, — подумав він з усмішкою. — Мишкує, мабуть». Він уявив собі руду хитрунку, що прислухається до шурхоту під снігом, і відчув до неї тиху симпатію. Кожен виживає, як уміє.
Трохи далі він помітив інші сліди — глибші, розмашисті. Дві тонкі цяточки від ратиць. Козуля. Пройшла тут зовсім недавно, може, годину тому. Він провів рукою по краю сліду — сніг ще не встиг замерзнути. Мабуть, злякалася чогось і побігла вглиб хащі. Він сподівався, що з нею все гаразд.
На одній з галявин сніг був переритий, наче тут працював невидимий плуг. Темна земля виднілася плямами на білому тлі. «Кабани, — констатував Володимир без жодної тривоги. — Жолуді шукають». Він знав це місце. Тут росло кілька старих дубів, і дикі свині щороку приходили сюди на годівлю. Він ніколи їх не чіпав, а вони — його.
Це був їхній мовчазний договір. У лісі в кожного своя територія і свої закони. Звірі відчували, що він не несе загрози. Він не був мисливцем. Він був просто ще одним мешканцем цього великого дому, таким самим, як і вони. Він проходив повз їхні сліди з повагою, як проходять повз двері сусіда.
«Вони свої, — думав він, — і я для них свій. Влада теж звірі, тільки на своїй території, а тут вже зайнято. Тому й не чіпають».
У цій простій філософії було його відчуття безпеки. Він не був тут чужинцем, завойовником. Він був частиною цього світу, вписаний у його ландшафт так само органічно, як і старий, вкритий мохом пень.
Він йшов далі, читаючи снігову книгу лісу, і відчував, як його власна самотність розчиняється у мільйонах життів, що вирували навколо — видимих і невидимих. Він не був один. Він був удома.

4.2. Пошук
Закінчивши читати сліди, Володимир зосередився на головній меті свого походу. Тепер його погляд ковзав не по землі, а вгору, по стовбурах дерев. Його "полювання" на дрова не було схоже на бездумне блукання. Це був цілеспрямований, осмислений пошук, схожий на роботу лікаря, що ставить діагноз.
Він проходив повз молоді, стрункі берізки з гладкою, білою корою. «Ростіть, — подумки бажав він їм. — Вам ще жити та жити». Він минав могутні, живі сосни, що пахли смолою і здоров'ям. Він шукав не просто дерево. Він шукав те, яке вже закінчило свій шлях.
Його око, натреноване роками, одразу помічало ознаки. Ось стоїть осика, на вигляд ще міцна, але кора на ній потемніла, потріскалася. Гілки голі, без жодної бруньки, що чекала б на весну. Він підійшов ближче, зняв рукавицю і провів долонею по стовбуру. Кора була холодною, мертвою. Він підняв сокиру і легенько, ніби вибачаючись, стукнув по дереву обухом. Звук був глухим, в'язким. «Ні, — прошепотів він, — ще живе всередині. Ще тримається». Він не чіпатиме її. Нехай постоїть, скільки їй відведено.
Це був його головний, непорушний закон: ніколи не рубати живого. Ліс — не склад дров. Це живий організм. І брати в нього можна лише те, що він сам готовий віддати. Те, що вже відслужило свій вік. Це була його форма поваги, його спосіб сказати "дякую" за прихисток.
Він ішов далі. Його пошук був схожий на мовчазний діалог. Він підходив до дерев, оглядав їх, торкався, слухав. Ось стара, корява верба — ні, вона ще дихає. Ось молодий дубок — йому ще рости і рости, набиратися сили.
Він не відчував ані нетерпіння, ані роздратування. У лісі не можна поспішати. Треба вміти чекати і бачити. Він був упевнений, що знайде те, що шукає. Ліс завжди ділиться з тими, хто приходить до нього з добрим серцем.
Нарешті, на схилі невеликого яру, він побачив її. Висока, струнка береза, що стояла трохи на відшибі від інших. Її біла кора пожовкла і місцями відшарувалася, наче старий папір. Верхівка була зламана, а гілки безсило звисали вниз. Вона була мертвою, але все ще стояла, горда і пряма, наче пам'ятник самій собі.
Володимир підійшов і знову постукав по стовбуру обухом. Цього разу звук був іншим. Дзвінким, сухим, порожнім. Це був звук дерева, яке готове стати вогнем.
Він знайшов. Ліс відповів на його пошуки. І тепер він мав з повагою прийняти цей дар.

4.3. Знайдена здобич
Володимир обійшов березу з усіх боків, повільно, немов мисливець, що розглядає свою довгоочікувану здобич. Але в його погляді не було ані азарту, ані жорстокості. Лише глибока повага і тиха радість. Вона була ідеальною. Висока, рівна, суха до самої серцевини. Дров з неї вистачить на кілька днів доброго, жаркого вогню.
Він підняв голову, оцінюючи її висоту. Потім примружився, розраховуючи, куди вона впаде. Це була важлива частина ритуалу. Не можна було просто рубати. Треба було зробити так, щоб дерево, падаючи, не зачепило, не покалічило своїх молодих сусідів. Ліворуч ріс густий чагарник молодої вільхи — їх треба було зберегти. Праворуч — кілька струнких сосонок, що тягнулися до світла.
"Ось сюди, — вирішив він, знайшовши невелику вільну ділянку між деревами. — Сюди й покладемо".
Він поклав сокиру на сніг, надів свої грубі рукавиці і почав готувати місце. Спочатку ногами, а потім і руками він розчистив глибокий сніг навколо стовбура, створюючи невеликий, вільний від снігу майданчик. Це було потрібно для того, щоб стояти міцно, щоб ноги не ковзали під час роботи.
Коли місце було готове, він знову взяв сокиру. Постояв мить, притуливши долоню до шорсткої, холодної кори. Це був його мовчазний жест прощання і подяки. Дерево прожило своє життя. Воно бачило десятки зим і весен, чуло спів птахів, давало прихисток комахам. Воно було частиною цього лісу. І навіть зараз, після смерті, воно не зникне безслідно. Воно стане теплом. Стане світлом. Стане життям для нього, Володимира. Це був вічний кругообіг, який він розумів і приймав.
"Ну що, красуне", — тихо, майже пошепки, промовив він. У його голосі не було жалю, лише лагідна констатація. — "Послужиш мені ще".
Він міцніше перехопив сокирище. Його обличчя стало зосередженим. Він був готовий. Готовий з повагою прийняти цей дар лісу і перетворити його на вогонь, що зігріє його самотню землянку.