Глава 3. Стежка пам'яті. До матері

3.1. Збори в дорогу
Після сніданку та розмови з радіо в землянці знову запанувала робоча тиша. Настав час для головної справи дня — походу по дрова. Запас у кутку біля печі вже помітно порідшав, і Володимир знав, що ліс не любить лінивих. Якщо хочеш тепла вночі, мусиш потрудитися вдень.
Він підвівся, розправив плечі. Його рухи були повільними, звичними, як у годинникового механізму, що відміряє не хвилини, а справи. Спочатку він одягнув стару, але міцну фуфайку, яка бачила не одну зиму. Потім натягнув поверх неї брезентову куртку, що добре захищала від вітру та колючих гілок. Засунув у кишеню пару грубих робочих рукавиць.
Наступним кроком була перевірка інструменту. Він узяв до рук свою стару, вірну сокиру. Лезо, яке він нещодавно нагострив, тьмяно блиснуло у світлі, що падало з дверей. Він провів по ньому великим пальцем — гостре. Дерев'яне сокирище було гладким, відполірованим тисячами дотиків його долоні. Він перевірив, чи міцно сидить лезо, легенько постукавши обухом по підлозі. Все було надійно.
Потім він узяв моток міцної мотузки, яку тримав на цвяшку біля дверей. Перевірив її на розрив, потягнувши щосили. Мотузка напружилася, але витримала. Хороша, послужить. Ці прості, буденні дії були його способом розмови зі світом. Кожна річ мала своє призначення, і кожну треба було поважати, дбати про неї, щоб вона не підвела у відповідальний момент.
Він не думав ні про що особливе. Думки були прості, як і його дії. Знайти сухе дерево. Не надто далеко, щоб не тягнути довго. Бажано березу або осику — вони добре горять і дають багато жару. Можливо, пощастить натрапити на повалену вітром сосну — її деревина дзвінка і суха.
Все було готове. Сокира в руці, мотузка перекинута через плече. Він важко штовхнув двері, і морозне повітря знову вдарило в обличчя. Примружившись від яскравого сонця, що відбивалося від снігу, він ступив на знайому стежку, яка зміїлася між деревами.
Сніг рипів під його валянками — єдиний звук, що порушував урочисту тишу зимового лісу. Поки що це був просто ще один робочий день. День, схожий на тисячі інших. День, який треба було прожити правильно — чесно і працьовито. І Володимир йшов углиб лісу, не знаючи, що сьогодні ця знайома стежка приведе його не лише до дров, а й до спогадів, що ховалися глибоко під снігом його пам'яті.

3.2. Зупинка біля старого кладовища
Стежка, якою йшов Володимир, була протоптана ним самим за багато років. Вона петляла між старими соснами, оминала повалені стовбури і виводила на невелику галявину. Тут ліс рідшав, і крізь гілки проглядало широке, засніжене поле, де колись стояло село. А на самісінькому краю цього поля, на пагорбі, притулився старий цвинтар.
Зазвичай Володимир проходив повз, лише кинувши швидкий погляд убік. Він не боявся цього місця, ні. Просто тут панувала особлива тиша, яку не хотілося турбувати. Але сьогодні щось змусило його сповільнити крок, а потім і зовсім зупинитися на межі лісу.
Він стояв, сховавшись у тіні великої ялини, і дивився на маленький острівець минулого. Сніг товстою, пухкою ковдрою вкривав землю, згладжуючи обриси могил. Лише подекуди з-під нього стирчали похилені, почорнілі від часу дерев'яні хрести та верхівки кам'яних пам'ятників, густо вкритих сивим мохом. Жодної стежки, жодного сліду. Сюди давно ніхто не приходив. Лише вітер іноді розмовляв із верхівками старих беріз, що росли по периметру.
Володимир знав, що це місце — останній спогад про село, якого вже немає на жодній карті. Люди роз'їхалися, будинки розібрали на дрова або вони просто вросли в землю. А мертві залишилися. Вічні вартові зниклого життя.
Його погляд повільно ковзав по білій рівнині цвинтаря. Він не шукав нічого конкретного, просто дивився. Але серце знало, куди дивитися. Туди, в дальній куток, під розлогою старою горобиною, де сніговий горбик був трохи вищим за інші. Там не було ні хреста, ні пам'ятника. Лише ледь помітний пагорбок, який він сам щовесни трохи підправляв.
Він глибоко вдихнув морозне повітря. Сокира в руці здалася важчою. Він міг би, як і завжди, піти далі, вглиб лісу, шукати сушняк. Робота чекала. Але сьогодні ноги не слухалися. Якась невидима сила тягнула його туди, до того самотнього горбка.
Він постояв ще хвилину, збираючись із духом. Потім повільно, обережно ступив із лісової тіні на залиту сонцем галявину. Його валянки глибоко провалювалися в пухкий сніг, залишаючи за собою першу за цю зиму стежку на цьому острові спокою. Він йшов не до мертвих. Він йшов до своєї пам'яті.

3.3. Могилка
Він підійшов до старої горобини і зупинився. Ось вона. Не могила в її звичному розумінні, а лише невеликий, ледь помітний під снігом пагорбок землі. Без хреста, без таблички з ім'ям. Тут не було нічого для чужих очей. Лише для нього.
Володимир зняв свої грубі робочі рукавиці і засунув їх за пояс. Потім, опустившись на коліна, почав обережно, голими долонями, розгрібати пухкий сніг. Він робив це повільно, з якоюсь дивовижною ніжністю, ніби боявся потривожити її вічний сон. Сніг був холодним, але він цього майже не помічав. Його руки робили свою звичну, мовчазну роботу.
Ось з'явилася замерзла земля, вкрита торішнім листям. Він дбайливо прибрав і його, надаючи пагорбку правильної, округлої форми. Це була вся шана, яку він міг їй віддати. І він знав, що їй цього було б достатньо.
Він не молився. Він просто дивився на цей клаптик землі і згадував. Не її останні дні, не хвороби, а щось зовсім інше, світле.
«Рукодільниця була», — прошепотіли його думки.
Він майже бачив її, схилену над роботою при світлі гасової лампи. Її тонкі, вправні пальці, що тримали голку. Вона не сиділа без діла жодної хвилини. «Раніше ікони були, — згадав він, — от вона брала і вишивала на них квіточки, салфеточками такими». Різнокольорові нитки в її руках перетворювалися на дивовижні візерунки, на яскраві пелюстки, що ніби оживали на полотні.
І продавала, ходила по селах. Її вишивки розходилися по хатах, прикрашали божниці, лежали на комодах. Де вони тепер, ті серветки? Розійшлися по світу, мабуть, як і люди з того села. Може, десь і досі лежить на столі її вишита квітка, і хтось дивиться на неї, не знаючи, чиї добрі руки її створили.
Він згадав її тиху усмішку, коли робота виходила особливо гарною. Вона не хизувалася своїм вмінням, а просто робила те, що любила. І в цій тихій, щоденній праці була вся вона — її терпіння, її любов до краси, її спокійна гідність.
Володимир закінчив свою роботу. Тепер пагорбок було добре видно на білому снігу. Він підвівся, обтрусив руки. Він не відчував скорботи. Лише тихий, світлий смуток і глибоку, безмежну вдячність. Вдячність за те, що вона була.
Він стояв і дивився на цей маленький горбик землі. Це було все, що залишилося. І все, що було потрібно.