Глава 2. Животренажер. Голоси зі світу

 2.1. Винахідник
Коли ранкові справи були зроблені, а в животі приємно гріла гаряча каша, наставав час для іншої роботи — не менш важливої, ніж заготівля дров. Володимир підійшов до кутка, де стояв його найхитромудріший витвір. Він називав його про себе з легкою іронією — «животренажер». Назва народилася сама собою, бо цей пристрій вимагав від нього сил, але й давав натомість життя — у вигляді електрики.
Збоку це химерне створіння виглядало як дитячий малюнок, втілений у металі та дереві. Основою слугувала важка дерев’яна рама, яку він міцно прикрутив до підлоги. На ній кріпилися старі велосипедні педалі, які він колись знайшов на покинутій дорозі. Через систему ланцюгів та саморобних шестерень вони були з’єднані з невеликим, але важким автомобільним генератором, який він виміняв у одного селянина ще задовго до того, як остаточно пішов у ліс. Від генератора тягнулися різнокольорові дроти, обмотані синьою ізоляційною стрічкою, до старого, але ще живого акумулятора.
Це не був витвір інженерного мистецтва. Він був грубий, незграбний, подекуди скріплений проволокою. Але він працював. І в цьому була його головна краса. Володимир подивився на свій винахід з ніжною гордістю. Він пам'ятав, скільки вечорів провів, сидячи при світлі свічки, намагаючись з'єднати все до купи. Це було схоже на гру, на дитячий конструктор, тільки замість іграшкового будинку він будував власну маленьку незалежність.
Він обережно торкнувся холодної металевої поверхні генератора, наче вітаючись зі старим другом. «Ну що, попрацюємо трохи?» — промовив він у тишу. Він під'єднав дроти до клем акумулятора, перевіривши контакт. Кожен рух був звичним, доведеним до автоматизму.
Володимир сів на низький, міцний стільчик, який стояв навпроти пристрою. Поставив ноги на педалі. На мить він затримався, прислухаючись до тиші. Потім глибоко вдихнув і почав повільно крутити. Механізм неохоче прокинувся, заскрипів, застогнав, але підкорився його волі.
Це була його домашня електростанція. Його власна, чесна енергія, народжена не з розетки, а з сили його ніг і впертості його духу. І в цьому була не просто необхідність, а й тиха, глибока радість — радість творця, який з уламків чужого світу зміг збудувати щось своє. Щось, що давало йому не тільки світло, а й відчуття, що він — господар свого життя.

2.2. Монотонність і думки
Педалі піддалися, і механізм заспівав свою одноманітну, скрипучу пісню. Спочатку рухи були важкими, вимагали зусиль, поки застояний за ніч механізм не розігрівався. Але вже за кілька хвилин тіло Володимира увійшло у звичний ритм: ліва-права, ліва-права. Скрип-гул, скрип-гул. Це була його щоденна медитація, його розмова з тишею, яку порушував лише цей механічний звук та потріскування дров у печі.
Години дві. Він знав, що саме стільки потрібно, щоб повністю зарядити акумулятор. Дві години монотонної праці, щоб увечері мати змогу послухати радіо або увімкнути маленьку лампочку над столом. Збоку це могло здатися безглуздим і виснажливим. Але Володимир думав інакше.
Там, у великому світі, люди просто клацають вимикачем. Світло спалахує миттєво, наче за помахом чарівної палички. Вони не знають, звідки воно береться, якою ціною дається. Воно просто є. Як повітря. І так само непомітно зникає, коли приходить рахунок.
А тут... тут усе було по-чесному. Кожен оберт педалі — це крапля енергії. Кожна крапля поту, що повільно котилася по його скроні, перетворювалася на хвилину світла чи звуку. Він був і робітником, і електростанцією, і споживачем в одній особі. Тут не було ніякого обману. Ти отримуєш рівно стільки, скільки вклав.
І в цій простій, зрозумілій формулі була справжня свобода. Його не могли відключити за несплату. Його світло не залежало від аварій на лінії чи примх чиновників. Воно залежало лише від сили його ніг і його впертості.
Ритмічний гул генератора ставав усе впевненішим. Тіло звикло до навантаження, і тепер він міг крутити педалі майже не замислюючись. Його погляд блукав по знайомих стінах землянки. Він не відчував себе в’язнем. Навпаки, тут, у цій норі, крутячи свій незграбний механізм, він почувався більш вільним, ніж будь-коли у своєму минулому житті. Там він крутився, як білка в колесі, заради чужих цілей. А тут він крутив заради себе. Заради простого вечора з книгою під лампою, заради голосу диктора, що розкаже йому новини зі світу, який став для нього таким далеким.
І в цьому монотонному ритмі була своя музика — музика його простого, чесного життя.

2.3. Заряджений акумулятор
Минуло майже дві години. Володимир відчував приємну втому в ногах, а його стара картата сорочка прилипла до спини. Він уповільнив рух, і скрипуча пісня "животренажера" стихла, залишивши після себе лише гудіння вогню в печі. Він зробив останній, повільний оберт і зупинився, глибоко вдихнувши тепле повітря. Роботу було зроблено.
Він підвівся, трохи розминаючи затерплі м’язи, і підійшов до акумулятора. Це був старий, важкий ящик, але для Володимира він був справжньою скринькою зі скарбами. Він обережно від'єднав дроти від генератора і взяв до рук іншу пару, що вела до його головного зв'язку зі світом — маленького радіоприймача.
Наставав момент істини. Момент, заради якого він щодня крутив педалі. Він приєднав клеми до акумулятора. Потім простягнув руку до радіо, старого, трохи побитого, з тріщиною на пластиковому корпусі. Повернув ручку ввімкнення.
На мить запала тиша. А потім з динаміка почулося тихе, але впевнене шипіння. Живе! Володимир усміхнувся своєю тихою, ледь помітною усмішкою. Це було відчуття чистої, незамутненої радості, яку, мабуть, відчуває дитина, коли її складна іграшка нарешті запрацювала. Його зусилля, його піт, його час — усе це не було марним. Воно перетворилося на цей звук, на цю обіцянку голосів і музики.
Він провів пальцем по шкалі приймача, шукаючи знайому хвилю. У цій глушині добре ловило лише кілька станцій, та й то завдяки його власній хитрості — довгому дроту, який він вивів назовні і намотав на гілку високої сосни. Ось вона, його антена.
«Був якось фільм про партизанів, — згадав він, — там теж так крутили, щоб світло було, поки операцію робили». Він хмикнув. Його операції були значно простішими: зварити кашу в темряві чи просто послухати вечірні новини. Але відчуття було схожим. Відчуття, що ти сам, своїми руками і своїм розумом, можеш дати собі раду.
Заряджений акумулятор — це не просто запас енергії. Це був його запас незалежності на наступні дві доби. Запас світла, якщо доведеться щось робити вночі. Запас голосів, які не дадуть тиші стати гнітючою.
Це був його маленький тріумф. Щоденний, непомітний для світу, але такий важливий для нього. Тріумф людини, яка навчилася брати від життя лише те, що може створити сама.