Глава 1. Пробудження. Вогонь і світло

1.1. Крижаний подих землі
Не було ні будильника, ні сонячного променя, що пробився б крізь щілину. Був тільки холод. Густий, всепроникний, він стояв у землянці нерухомо, наче господар, і терпляче чекав, коли Володимир розплющить очі.
Він прокинувся не від звуку, а від самого цього відчуття — відчуття, ніби світ зупинився і замерз. Повітря, важке й вологе, наче вода в глибокому колодязі, обпікало легені. Володимир зробив повільний видих, і з його вуст вирвалася біла, тремтяча хмарка — єдиний теплий і живий доказ того, що в цій підземній тиші він не один. Він і його дихання.
Він не ворушився, прислухаючись до свого тіла. Пальці на руках і ногах ледь слухалися, ніби не його власні, а витесані з крижаного дерева. Суглоби нили тупим, знайомим болем. «Так, зима тримає міцно цього року», — подумав він без роздратування, радше з повагою до сили природи. Він давно перестав з нею сперечатися.
Десь там, нагорі, мабуть, падав сніг або тріщав мороз. А тут, під землею, була своя, особлива тиша і свій холод — спокійний, сталий, як подих самої землі. Хтось би назвав це місце могилою. Але Володимир думав інакше. «Нора, — лагідно виправив він себе подумки. — Просто нора. Як у борсука чи лиса. Суха і безпечна». І вона ставала теплою, щойно він ділився з нею вогнем.
Зіщулившись, він повільно відкинув важку вовняну ковдру, що служила йому вірою і правдою багато зим. Холод миттю вчепився в нього тисячами голок, змусивши тіло здригнутися. Це був найважчий момент — покинути крихітний острівець тепла і ступити в крижаний океан своєї оселі. Але він знав, що це необхідно.
Не розплющуючи очей, він спустив ноги на долівку. Його ступні знали напам’ять кожну нерівність, кожен виступ. Три кроки вперед, трохи ліворуч. Його руки ковзнули по холодній, шорсткій стіні, знаходячи опору. Він рухався немов сліпий, але впевнено, як людина, що двадцять років ходить тими самими стежками.
Його думки були простими і ясними, як крижана вода з джерела. Зараз не було місця для спогадів про минуле чи тривог про майбутнє. Зараз існувала лише одна мета, одна священна дія, яка повертала світ до життя.
Його пальці торкнулися холодного металу дверцят печі. І тоді він нарешті дозволив собі подумати про головне.
Вогонь.
Єдине, що мало значення. Вогонь.

1.2. Ритуал вогню
 Його пальці, незграбні від холоду, знайшли знайому залізну клямку на дверцятах печі. Вона піддалася з глухим стогоном, ніби скаржилася на ранню тривогу. Для Володимира ця стара, вкрита іржею піч була не просто шматком металу. Це був вівтар. Серце його землянки, яке зараз зупинилося і потребувало, щоб його завели знову.
Він опустився навколішки, і його рухи стали повільними, майже урочистими. Праворуч від печі, в невеликій сухій ніші, яку він колись обклав камінням, зберігався його головний скарб. Не золото, не гроші, а тонкі, наче папір, соснові скіпки та сухий березовий луб. Його власна скарбниця тепла. Він обережно, двома пальцями, витягнув жменю найтонших, найсухіших «лучинок». Вони були майже невагомими і ледь чутно пахли смолою та далеким літнім сонцем. Володимир пам'ятав, як знайшов ту суху сосну, що впала від вітру — її деревина дзвеніла від сухості, справжній подарунок лісу.
Він не просто кинув їх у темну пащу печі. Він почав будувати. Спочатку склав крихітний курінь із найтонших трісок, залишаючи всередині трохи простору. Потім обклав його трохи грубшими гілочками, створюючи каркас. Це була тендітна, повітряна конструкція, схожа на гніздо невідомого птаха. Вогонь, знав він, — це жива істота. Йому, як і людині, треба дихати, щоб народитися. Кожен рух був вивірений роками, кожна скіпка мала своє місце. У цій справі не можна було поспішати.
Коли гніздо було готове, він простягнув руку до маленької бляшаної коробки, що стояла на виступі. У ній, захищені від вологи, лежали сірники. Він витягнув один, потримав його мить у пальцях, наче збираючись із духом.
Різкий звук — чирк — розірвав крижану тишу землянки. На кінчику сірника народилася крихітна, тремтяча зірочка сірки та надії. Володимир, затамувавши подих, обережно підніс її до самого серця свого куреня. Він не просто торкнувся полум'ям деревини, а ніби запропонував його, як ласощі для полохливого звірка.
Полум'я лизнуло смолисту скіпку, на мить завагалося, і… прийняло дар. Тоненька цівочка диму потяглася вгору. Вогонь несміливо обійняв одну тріску, потім іншу. Володимир не зводив з нього очей, його обличчя було зосередженим і дивовижно добрим. Він спостерігав за народженням дива, яке бачив тисячі разів, але яке щоразу захоплювало його.
Спочатку почулося ледь чутне шипіння, потім тихий, лагідний тріскіт. Темрява в печі почала відступати, поступаючись місцем золотому, живому світлу. І ось нарешті пролунав звук, на який він чекав: впевнений, радісний тріскіт товстішої гілки, що піддалася вогню. Перемога.
Володимир повільно видихнув. Ледь помітна усмішка торкнулася його вуст. Він відчув першу хвилю тепла на своєму обличчі та руках. Перша битва дня була виграна. Виграна не силою, а терпінням і повагою. Життя повернулося в серце його дому.

1.3. Повернення життя
Вогонь у печі розгорівся, і світло від нього було нерівним, живим. Воно пульсувало, дихало, розливаючись по землянці теплими хвилями. На стінах із грубих колод, вкритих памороззю, розпочався химерний театр тіней. Володимир сидів на підлозі, спершись спиною на ще холодну стіну, і мовчки спостерігав за цією виставою, яку знав напам'ять.
Ось тінь від старого казанка на полиці — вона видовжилася, стала схожою на пузатого, добродушного звірка, що кумедно кивав головою в такт полум'ю. Тінь від сокири, приставленої в кутку, перетворилася на гостроверху гору з далеких казок. Навіть його власна тінь на стіні стала великою і спокійною, наче мовчазний вартовий, що охороняє цей маленький світ. Темрява більше не панувала. Вона відступила, зачаївшись у найдальших кутках, переможена і покірна.
Поступово, наче з туману, почали вимальовуватися знайомі обриси його побуту. Ось грубо збитий стіл, на якому він ремонтував свої лижі. Ось тапчан, застелений старою ковдрою. А ось полиця з кількома книжками, чиї корінці він знав на дотик. Кожен предмет був на своєму місці, кожен був старим другом, що повернувся до нього з нічного небуття.
Але найголовнішим було тепло. Спочатку воно лише торкалося його обличчя та рук, а потім почало проникати глибше, розливаючись по тілу, розганяючи залишки крижаного заціпеніння. Володимир відчув, як розтискаються його стиснуті кулаки. Він дозволив собі глибоко вдихнути, і повітря вже не обпікало, а було м'яким і ледь пахло димом та смолою. Він розправив плечі, які досі були напружено підняті, і відчув, як м'язи нарешті розслабляються.
І разом із теплом зникало відчуття самотності. Мертву тишу морозу змінило живе, заспокійливе гудіння вогню. Піч муркотіла, наче великий добрий кіт, що згорнувся калачиком біля його ніг. Це був звук життя. Звук присутності.
Володимир підвівся. Землянка перестала бути просто норою, холодною ямою в землі. Наповнена світлом, звуком і теплом, вона знову ставала його фортецею. Його прихистком. Вона ставала домом.
Він підійшов до полиці, взяв почорнілий від вогню чайник і наповнив його водою з відра. Поставив його на розпечену поверхню печі. Проста, буденна дія, яка означала, що ніч минула, холод переможений, і новий день, з усіма його турботами й маленькими радощами, починається. Життя тривало.