Розділ 1.Переїзд

Лондон, 1992 рік · Еллі 

Будинок я помітила ще з протилежного боку вулиці. 

Він стояв трохи осторонь від сусідніх, ніби колись хтось вирішив відсунути його подалі від чужих поглядів, а потім просто забув про його існування. Темна цегла потьмяніла від дощів, дерев'яні рами вікон потребували фарбування, а на фасаді місцями обсипалася штукатурка. Вузька доріжка до вхідних дверей заросла травою, що пробивалася крізь тріщини між плитами. З першого погляду можна було подумати, що тут давно ніхто не жив. 

Я зупинилася біля хвіртки й дістала з кишені ключ, який орендодавець передав мені кілька днів тому. Він запевняв, що будинок у хорошому стані. Можливо, за його мірками так і було. Утім, він не уточнив, коли востаннє тут робили ремонт.Я штовхнула хвіртку. Та відчинилася з протяжним скрипом. 

— Чудово, — пробурмотіла я. 

Хвіртка зачинилася за моєю спиною не відразу. Довелося повернутися й підштовхнути її рукою. Потім я підняла сумку, яку поставила біля паркану, та пішла до дверей. 

Під ногами хлюпала вода. Дощ ішов майже весь день, і земля біля фундаменту перетворилася на темну кашу. Я обійшла калюжу, піднялася на невисокий ґанок і спробувала ключ у замку. 

З першого разу не вийшло.Я повернула його в інший бік, трохи натиснула на двері й повторила спробу. Замок нарешті клацнув.Двері відчинилися важко, наче їх давно не рухали. 

Усередині пахло пилом, старим деревом і вогкістю. Я залишила сумку біля порога й на кілька секунд затрималася, даючи очам звикнути до напівтемряви. З вулиці до передпокою потрапляло достатньо світла, щоб розгледіти вузькі сходи, потерті стіни та довгий коридор, який вів углиб будинку. 

Я зробила крок.Підлога скрипнула.Зупинившись, я подивилася вниз, ніби могла визначити за одним звуком, наскільки поганий стан дощок. Потім ступила ще раз. Цього разу було тихо. 

— Старий будинок, — сказала я сама собі. 

Слова прозвучали дивно голосно. Я мимоволі озирнулася, але, звісно, нікого не побачила. 

У передпокої стояла вузька шафа, повністю накрита білим покривалом. Тканина звисала майже до підлоги, збираючись унизу в нерівні складки. Поруч під таким самим покривалом ховалося щось схоже на невеликий столик. Навіть дзеркало на стіні було прикрите білою тканиною. Я не знала, хто саме все це накривав і навіщо. Можливо, попередні мешканці збиралися повернутися. Можливо, власник просто хотів захистити меблі від пилу, поки будинок стояв порожнім. 

Але виглядало це так, наче господарі вийшли звідси на кілька днів, а потім не повернулися. 

Я стягнула пальто й обережно повісила його на вільний гачок. На рукаві залишилися краплі дощу. Провівши долонею по тканині, я взяла сумку та пройшла до вітальні. 

Там усе було накрите. Диван, крісла, журнальний столик, навіть невисока книжкова шафа біля стіни. Білі покривала лежали нерівно, подекуди зсунувшись набік. На одному з крісел тканина сповзла настільки, що було видно темну дерев'яну ніжку. Біля вікна стояла лампа, також накрита білим. 

Я поставила сумку на підлогу. Від вікон тягнуло холодом. Штори вицвіли й місцями відстали від карниза. На стіні біля каміна потріскалася фарба, а в одному кутку від неї відшарувався довгий шматок, під яким виднівся старий шар штукатурки. 

Я підійшла ближче й торкнулася стіни кінчиками пальців. Фарба легко кришилася. 

Не найкращий початок. 

Я орендувала цей будинок, бо він був доступним за ціною, а мені потрібно було житло. Після всіх останніх подій я не мала ані бажання, ані особливих можливостей витрачати час на пошуки чогось кращого. Мені хотілося лише мати дах над головою й можливість спокійно займатися роботою. Принаймні так я пояснювала це собі, коли погоджувалася на оренду. 

Я обійшла вітальню, перевіряючи вікна. Одне відчинилося з труднощами, інше взагалі не піддалося. На підвіконнях лежав пил, а в щілинах між рамами накопичився бруд. На склі залишилися довгі сліди від дощу. 

Я спробувала відчинити третє вікно. Рама здригнулася, і десь за моєю спиною почувся тихий скрип. Я озирнулася.Одна з дощок підлоги трохи прогнулася під моєю вагою.Я зітхнула й повернулася до вікна. 

Нічого дивного. Старі будинки скриплять. Дерево реагує на вологу, на холод, на зміну температури. Я не збиралася шукати прихованого змісту в кожному звуці. 

На кухні було ще гірше. Стіл і стільці також стояли під покривалами. На плиті залишився тонкий шар пилу, а на раковині виднілися темні плями, які навряд чи можна було відмити одним рухом губки. Я відкрила кран. Спочатку труби загуркотіли, потім із нього потекла вода — холодна, з легким металевим присмаком, який я відчула, лише піднісши долоню до носа. Воду я пити не стала. 

Натомість перевірила шафки, знайшла порожню склянку й поставила її біля раковини. Потім оглянула задні двері, що виходили до маленького дворика. Замок працював, засув був на місці. Вікно над мийкою зачинялося туго, але надійно. 

Принаймні двері не доведеться ремонтувати в перший же день. 

Я повернулася до передпокою, підняла сумку й подивилася на сходи. Вони вели на другий поверх, де, за словами орендодавця, розташовувалися дві спальні та ванна кімната. Я взялася за поручень і почала підійматися.На третій сходинці дошка голосно скрипнула.