11

Вечеря минула у жвавому обговоренні інтерв'ю — всі навперебій поспішали ділитися тим, які влучні та дотепні відповіді давали на найкаверзніші питання. Як Ірина й передбачала, питання майже не повторювалися — в кожного учасника запитували про щось своє. Хіба що в усіх без винятку поцікавилися причиною їхньої участі в шоу.

Віка сказала, що для неї найголовніше — це стати популярною і розкрутити свій блог. А потім додала : 

— Ха-ха, ну звісно, цього я на камеру не казала. Нема дурних! Я повідомила, що понад усе люблю пригоди і екстрим, тому, почувши про таке випробування, відразу кинулася телефонувати за вказаним номером. Ну, і, звісно, додала, що всі подробиці того, що залишається за кадром, буду змальовувати в своєму блозі.

— Цікаво, чи тобі те дозволять? — вклинився у її монолог Вадим, який поводився дещо безцеремонно, відразу почав звертатися до всіх на "ти" та запевняти, що знає справжню мету організаторів шоу.

 — І яка ж має бути ця мета, окрім того, щоб заробити "бабок" від рекламодавців? — хмикнула Неля.

— На нас хочуть ставити досліди, — Вадим притишив голос і зробив таємничий вираз обличчя. — Одна маленька пташка принесла мені у дзьобику інформацію, що колись на тому острові був тренувальний табір для спортсменів. Ото те "котеджне містечко", в якому нас обіцяють поселити, насправді є старим совковим спортивним табором. Його, звичайно, на ходу причепурили, але насправді там не було жодного санаторію чи бази відпочинку, хоча місцевість навколо дуже мальовнича. Той табір тридцять років стояв закинутим і нікому не було до нього діла.

— Цікаво, чому? — спитав Олег. — Там же можна було забабахати якийсь крутий заклад відпочинку. Острів, романтика, ліси… Сауну зробити, атракціони. Або плавучий ресторан…

— Ага, і назвати "Летючий Голандець", — зареготав Вадим. — Така назва найбільш пасуватиме місцині, де в один день зникли десятеро людей. На базі залишилися їхні речі, не було жодних слідів нападу чи грабунку. Не знайшли тіл чи будь-яких слідів насильства. Люди просто зникли, мов у Бермудському трикутнику.

— І що, не було жодних версій, куди вони могли подітися з того острова? — зацікавився Матвій. — Можливо, вирішили всіх розіграти, перепливли озеро та й пішли до найближчої траси, там зловили попутку…

— Ага, у листопаді? — Вадим похитав головою. — Вони хоч і спортсмени були, та не "моржі". А човна тоді саме не було на острові, їхній тренер відправився моторкою у якихось своїх справах в найближче село. А як повернувся за кілька годин — його підопічних як корова язиком злизала…

— А далі що було? — Неля уважно дивилася на Вадима.

— Їх оголосили в розшук, але, здається, так і не знайшли. Міліція вирішила, що люди заблукали в лісі і загинули від переохолодження, а їхні тіла розтерзали дикі звірі.

— Ото так версія! — похитав головою Матвій. — Підійшла б для якоїсь глухої тайги, але не для сучасної України. Та тут із диких звірів лише зайці та лисиці.

— Ще кабани, — додав Вадим.

— Ой, ви мене вже геть налякали! — кокетливо скривилася Віка. — Я думала, ми їдемо просто на пікнік, а виходить, опинимося на якійсь закинутій спортивній базі, навколо якої бродять люті кабани і привиди безвісти зниклих туристів!

— Зате підписників у твого блогу додасться, якщо ти про це напишеш, — зауважила Неля. — Адже всім захочеться побачити, як популярна блогерка сидить на дереві, відбиваючись шишками від звірів.

— Або як блогерку викрадає якийсь місцевий Тарзан, — підморгнув їй  Вадим.

— Ну що ж, версія з Тарзаном мені більше до смаку, — Віка поглянула на Ірину, котра сиділа поруч із нею й замислено колупала виделкою запіканку, не беручи участі в розмові. — Алісо, а ти ж у нас, як відома мандрівниця, теж вестимеш свій блог?

— Не буду забирати в тебе хліб, — відказала Ірина. — Взагалі я збираюся написати книгу, але це буде вже після завершення шоу.

— Та, книги — це невигідно! Їх ще спробуй  прилаштуй у видавництво, а потім ще треба так зробити, щоб вони продавалися. Хіба зразу в інтернет викладати! 

— Ось побачиш, — сказав Олег, раптом зацікавлено поглянувши в бік Ірини. — Це шоу так розрекламують, що потім видавництва будуть битися одне поперед одного, хто першим опублікує Алісині мемуари.

— То, може, й мені щось написати? — Віка всерйоз загорілася новою ідеєю. — У жанрі нон-фікшн. Наприклад, "Як вижити на безлюдному острові. Історія нової Робінзонки".

— Так де ж він безлюдний? — усміхнулася Ірина. — Там буде купа народу, як завжди на зйомках. 

— Ну, то для красного слівця. Зрештою, якщо там ніхто не живе, на тій базі, то можна вважати його безлюдним, — Віка  вміла викрутитися з будь-якого незручного становища.

— Ви як хочете — пишіть книги, знімайте блоги, хоч гопки скачіть, — раптом заявила Неля. — Але я всерйоз налаштована знайти ту капосну сову і виграти сто тисяч гривень.

— Цікаво, вона й справді золота? — вклинився невгамовний Вадим. — Її залишать переможцеві на пам'ять? 

Розмови точилися ще довго, поки, трохи натомлені новими враженнями, учасники розійшлися по своїх спальнях. Завтра на них, згідно оголошення Ліки, чекав не менш насичений день: медогляд, спілкування з психологом та заняття з тренером із виживання в польових умовах.

"Цікаво, а це навіщо? — думала Ірина, лежачи в ліжку і слухаючи, як спокійно посопують її сусідки по кімнаті. Вона ж, як завжди на новому місці, довго не могла заснути, в голову лізли різні дурниці. — Можливо, Вадим не такий уже й далекий від істини в своєму твердженні щодо того, що на нас ставитимуть якісь експерименти?"

Але, не встигнувши сформулювати свою думку до кінця, вона відчула, що поринає в сон...