10

Коли вона вийшла, на інтерв’ю запросили Вадима, а решта  учасників обступили Ірину та заходилися вдовольняти свою цікавість, закидаючи її питаннями.  Вона коротко ознайомила своїх майбутніх суперників зі змістом власного інтерв'ю ( хоча насправді була впевнена, що  організатори конкурсу знайдуть індивідуальний підхід до кожного і задаватимуть каверзні питання, враховуючи “болючі місця” того чи іншого гравця). Але нехай поки що потішаться, думаючи, що зловили Бога за бороду, знають усі запитання і тепер перемога у них в кишені.

Ірині було б цікаво послухати відповіді інших учасників, та вона зможе це зробити, лише коли шоу  буде змонтоване та вийде в ефір. А поки що, дивлячись на таких різних як зовні, так і за вдачею, віком, соціальним статусом, людей, їй залишалося  тільки здогадуватися, що саме привело їх сюди. Невже тільки одне банальне прагнення до наживи? Чи може, у когось із учасників є справжні “скелети в шафі”?

Її підозри підтвердила Віка, яка упіймала Ірину в коридорі, коли та, позбувшись нарешті  особливо надокучливих колег, вирішила вийти подихати свіжим повітрям.

Блогерка наздогнала свою жертву в роздягальні, де та перед дзеркалом застібала куртку.

 — Перепрошую, можна з вами поговорити? — змовницьким тоном прошепотіла дівчина.

Ірина, гублячись у здогадах, чим може бути викликана така цікавість до її персони, погодилася.

Віка підхопила її під руку й завела на засклену терасу, звідки відкривався чудовий краєвид на річку та село поблизу неї. 

 — Ви не боїтеся пропустити своє інтерв’ю? — спитала Ірина, а Вікторія знизала худенькими плечима:

 — Мені все одно випав останній номер, — і продовжила, недбало махнувши рукою.— Давайте десь присядемо, тут ніхто нам не заважатиме…

Вона перша вмостилася у велике крісло-качалку, що стояло в кутку кімнати. Ірині довелося задовольнитися м’яким пуфом. 

 — Мені здається, ви  тут одна з небагатьох людей, кому я можу довіряти, — Віка дістала з кишені люстерко і помаду та заходилася підфарбовувати і без того бездоганні губки. 

Ірина не могла зрозуміти, до чого вона хилить, тому поки що змовчала.

 — Ця Неля… вона не здається вам дивною? — спитала блогерка, востаннє поглянувши у дзеркальце та ховаючи його назад до кишені.

 — Може, будемо на “ти”? — Ірина зрозуміла, що її співрозмовниця затіяла одвічну жіночу гру “проти кого дружити будемо?” Отже, обираючи між нею і спортсменкою, Вікторія вибрала її.

 — Гаразд, — легко погодилася Віка. — От слухай, що мене насторожило. Ще поки ти не приїхала, ми з нею були удвох в кімнаті. І Ліка, розміщуючи нас, проговорилася, що один із чоловіків-учасників дуже багатий, буквально мільйонер. І було б чудово для сюжету, якби ми розіграли ще й історію Попелюшки… ну, глядачі таке люблять, ти, мабуть, у курсі...

Ірина кивнула, все ще мало що розуміючи із сумбурної розповіді блогерки. Постійно записуючи відеоролики, вона навчилася говорити красиво та інтригуюче, але водночас лила стільки “води", що до суті сказаного було дістатися ой, як непросто…

 — Так-от, Ліка й каже — треба, щоб хтось із нас зіграв романтичну історію з тим багатієм… звісно, не по-справжньому, а тільки на камеру. В реалі там у нього, напевно, усіляких “Міс” вистачає... нам так не жити. Але тут і зараз, щоб привабити глядачів, рейтинг собі підняти, бажано трішки пофліртувати, якихось натяків накидати… От вона каже це і на мене дивиться. Ну бо ж знає — я людина всім  відома, публічна, вхожу до світського товариства, то, звичайно, можу бути найкращою парою для мільйонера. Як ти гадаєш?

 — Можливо, — Ірина знизала плечима. — А хто той багатій — Олег?

 — Ну, я думаю, що він. Або Вадим. Не Матвій точно. Матвія вони, мабуть, для тебе взяли. Ви якісь схожі.

“Отже, я теж у твоїх очах простачка і закомплексована особа”, — подумала Ірина.

А вона ж так старанно вдавала з себе світську леді, багату і поведену на подорожах. Невже все це збоку виглядає неправдивим і вилами по воді писаним?

Віка не відзначалася спостережливістю, тому й не звернула увагу на те, що співрозмовницю її слова не обрадували. Вона продовжувала теревенити про своє:

 — Так-от, ми тоді поговорили —  і Ліка пішла собі. А ми з Нелею залишилися удвох. І тоді вона нахилилася до мене і зазирнула прямо в очі, аж мене пересмикнуло від того, такий у неї погляд неприємний!  “Я, — каже, — рішуче налаштована перемогти. Якщо хтось буде стояти в мене на дорозі, не спинюся ні перед чим…” Отак прямо і сказала, ще й усміхнулася недобре. Я ще подумала — та вона якась психопатка!

 — Можливо, просто епатує, — зауважила Ірина. Вона не побачила в Нелі нічого страшного, хоча спортсменка і їй теж здалася неприємною. Проте життя є життя, не буває, щоби скрізь тебе зустрічали веселки і рожеві однороги…

 — Я теж спочатку так подумала, — Віка стишила голос і вже майже шепотіла, підозріло озираючись навколо, хоча на терасі нікого, окрім них двох, не було. — Подумала, що вона просто грубіянка, яка таким чином хоче психологічно “присадити” суперниць. Але потім Неля пішла прийняти душ, а я зазирнула до її дорожньої сумки…

Вона замовкла, інтригуюче втупилась у Ірину. Тепер тій, за всіма законами жанру, належало схвильовано спитати:

 — І що ж ти там побачила? Кажи вже, не тягни!..

Але Ірина нічого не відповіла. Мовчки чекала завершення розповіді.

 — У неї в сумці пістолет! — трагічним шепотом сказала Віка. — Уявляєш? Ця людина небезпечна! 

 — Та ну, невже ти думаєш, що вона заходиться у прямому значенні слова "прибирати” інших конкурсантів? Може, то іграшка чи макет, який вона носить з собою як талісман. Або справжня зброя, використовувана з метою самозахисту, і не більше…

 — Ні, то був справжній пістолет, — Віка схвильовано  потерла чоло пещеною рукою з довгими яскраво-червоними нігтями.  — І тепер я не знаю, що робити. Сказати комусь із наших тренерів ? 

 — Але це буде означати — ти признаєшся, що лазила в чужих речах.

Віка невдоволено хмикнула.