8

З учасниками-чоловіками вона познайомилася вже за кілька годин, коли  всі зібралися в їдальні, щоб пообідати. Це була простора кімната, посередині якої, як у кіно про різних там аристократів, стояв довгий стіл,, а пообіч нього — стільці — три з одного боку, і три з іншого. Окрім, власне, учасників, у їдальні знаходилися вже знайома Ірині асистентка режисера Ліка та якийсь похмурий чоловік невизначеного віку з відеокамерою. Ну, і ще двійко офіціанток ( мабуть, вони ж і куховарили, взагалі, людей на “базі” було небагато).

Ірина чомусь собі уявляла знімальний процес телешоу, як щось дуже гамірне і багатолюдне, де всі бігають, метушаться, перекрикують один одного, де сяють софіти, повно людей з камерами і все таке. А наяву тут була зовсім невеличка, майже камерна компанія. 

Хоча зйомки ще ж і не почалися. Це лише підготовчий етап, під час якого їм доведеться підписати документи, пройти медогляд та прослухати якісь там лекції. Цікаво, навіщо останні? Невже для того, щоб стрибати в мішках чи лазити по деревах, чи які там ще дурнуваті завдання для них придумають — потрібно проходити якісь курси?

Ірина усміхнулася, а потім перевела погляд на протилежний бік столу, де сиділи чоловіки. Вони також були різного віку і зовсім не схожі між собою. Можливо, організатори підбирали так спеціально — щоб було цікавіше?

Той, що займав крайній від дверей стілець, був наймолодшим —  на вигляд років двадцяти з “хвостиком”. Хоча, за останньою молодіжною модою, носив невелику борідку, а руки його були вкриті химерними татуюваннями. Він відрекомендувався Вадимом і сказав, що працює програмістом  в українсько-американській компанії. 

“Мабуть, непогано заробляє, — подумала Ірина при цих словах. — Цікаво, чому його занесло на це шоу? Хоча, може, людина просто бажає популярності…”

Другий чоловік був дещо старшим — йому можна було на вигляд дати тридцять-тридцять п’ять. Хоч одягнений був досить скромно — у джинси та простий сірий светр, щось у його зовнішності вказувало, що це людина досить заможна і впливова. Усе в його образі було продуманим і стримано елегантним — починаючи від модної стрижки і закінчуючи дорогим годинником та взуттям. Назвався він Олегом і про свій рід діяльності сказав досить розпливчасто: “підприємець”. 

Третій  учасник був, на відміну від своїх товаришів, на вигляд дещо простакуватий. Теж у джинсах, як і Олег, але було видно, що ці джинси куплені не в дорогому бутику, а скоріше на речовому ринку. Тепла сорочка в червоно-чорну клітинку, мабуть, була зручною, проте не вписувалася у тутешній вишуканий інтер’єр. Здавалося, йому вже добре за сорок, а може, і всі п’ятдесят. На засмаглому обличчі більш світлішими рисочками виділялися зморшки, ясно-блакитні очі дивилися на всіх з цікавістю і трохи наївно. Чоловік наче сам дивувався з того, що потрапив у таке красиве місце й у настільки вишукане товариство. Він відрекомендувався Матвієм і сказав, що працює лікарем. Це подивувало Ірину. Матвію, на її думку, більше личила б професія водія чи слюсаря, а не  медика. Хоча, з іншого боку, не виключено, що тут не тільки вона одна покривила душею, розповідаючи про себе.

Кожен із цього гурту міг виявитися зовсім не тим, за кого себе видавав...

Офіціантки швиденько накрили стіл, і по їдальні поплив запаморочливий аромат справжнього українського борщу та гречаної каші з біфштексом. Нічого особливо вишуканого, проте страви були дуже смачними. Всі їли з апетитом. За стіл з учасниками сіли й Ліка та оператор. Останній, навіть наминаючи обід, не розлучався з камерою, час від часу піднімаючи її та водячи від людини до людини.

Ірину це напружувало, хоча вона й розуміла, що під прицілом камер тепер доведеться бути чи не двадцять чотири години на добу. Але вона сподівалася, що, можливо, з часом звикне, і просто не звертатиме на це уваги. А поки що доводилося терпіти дискомфорт, який виникав щоразу, коли чоловік повертав свою камеру у її бік. Їй увесь час здавалося, що вона виглядає смішно і потворно, коли щось жує. Але й сидіти, просто дивлячись на накритий стіл,  вона не змогла б. Голод усе таки переважував бажання виглядати справжньою леді. 

І видно, не одна вона відчувала щось подібне. Принаймні, блогерка Віка виявилася більш відвертою, ніж решта компанії,  і не змовчала.

 — Вибачте, я не знаю, як до вас звертатися, — поглянула вона в бік  оператора.

 — Мене звуть Нік, — флегматично відповів він.

 — Микола? Чи Микита?

 — Яке це має значення? Нік, та й усе.

 — Послухайте, Ніку, — дівчина надула і без того пухкі губки. — Ви б могли нас не знімати, поки ми їмо?

 — Вибачте, але мені звеліли знімати усе, різні подробиці вашого життя. — пояснив Нік незворушно.

 — І як ми в туалет ходитимемо, теж будете знімати?

При цих словах Неля невдоволено поморщилася і потисла плечима — мовляв, негарно обговорювати такі теми за столом…

Але Ніка, здавалося, вивести з себе було неможливо. 

 — Ні, в туалет я з вами точно не піду, так що можете спати спокійно, — флегматично відповів він.  — Але все інше — так, я маю назнімати достатньо епізодів,  щоб потім монтувати їх до ефіру. Бо, звичайно, на цих клятих ефірах всі сидять, як варені, і нічого важливого не відбувається….

 — Дуже цікаво, — раптом подав голос Олег, що досі мовчав. — А що для вас цікаве? Нам треба буде сваритися один з одним? Чи вдавати закоханих?

 — Звідки я знаю, — буркнув Нік. — Мені сказали знімати — я знімаю, а сценарій пише режисер. До нього й звертайтеся.

Всі голови, як за командою, дружно повернулися у бік Ліки. Проте дівчина спокійно продовжувала намазувати масло на булочку, особливо не зважаючи на зацікавлені погляди майбутніх учасників шоу.

 — Я сама не дуже що знаю, — зрештою трохи невдоволено відповіла вона. — Після обіду ми маємо записати невеликі інтерв’ю, точніше, виступи - самопрезентації кожного учасника. Їх потім у рекламі крутитимуть. То подумайте добре — по-перше, що одягнути, а по— друге, пригадайте якісь цікаві епізоди зі свого життя, веселі історії. Глядачі це люблять.