7

Їх поселили у  красивому заміському будинку, який ніби зійшов зі сторінок модного журналу. Втім, Ірині здавалося, що це порівняння було недалеким від істини. Десь вона вже точно бачила ці стильні, хоча й безликі, інтер’єри — чи то в  якихось фотосесіях, чи як фон для подій серіалу… Поки невисока чорнява дівчина, яка відрекомендувалася асистентом режисера Лікою, вела її просторим подвір’ям, поміж охайно підстрижених газонів з дивовижно зеленою, як для листопада, травичкою та досі квітнучими кущами троянд, вона встигла розповісти, що на “базі” учасники пробудуть три дні, за цей час вони отримають інструктаж, пройдуть медогляд та тестування у психолога, краще познайомляться між собою…

“Як до польоту в космос нас готують”, — здивувалася Ірина, але вслух поцікавилася тільки, скільки учасників буде в шоу.

 — Шестеро, — мило посміхнулася Ліка. — Троє чоловіків і троє жінок. Щотижня один із гравців вибуватиме, а фінал відбудеться напередодні Нового року. В новорічну ніч ми плануємо показати заключний ефір, до студії запросимо всіх учасників, ну, ви, певно, знаєте, як це відбувається…

Ірина знала. Коли вона тільки народила сина, то якось підсіла на різноманітні шоу. Вони були для неї єдиною віддушиною у сірому й одноманітному житті досі соціально активної і товариської жінки, котра волею долі виявилася замкненою в чотирьох стінах.

Пепеглядала усе підряд, з нетерпінням очікуючи вечірніх годин, коли виходили чергові випуски. Для чоловіка це було приводом у черговий раз самоствердитися за її рахунок — так як останніми роками він кричав : "Ти увесь час в телефоні!”, тоді вона чула: “Я зараз вимкну той клятий телевізор!”

Але якби він якось спробував змінити ситуацію, зробити так, щоб телевізор не був для неї єдиною розрадою у житті — то вона б залюбки відмовилася від перебирання нікому не потрібних подробиць чужих життів та  висмоктаних з пальця проблем. Тільки нічого такого не траплялося між ними. Вже тоді, дванадцять років тому, у їхніх подружніх стосунках з’явилася тріщина, яка все поглиблювалася, аж доки не перетворилася на прірву, яку неможливо ні обійти, ні перескочити…

Згадавши про чоловіка, вона відчула, що її настрій псується. А що, коли він дізнається про її участь у шоу? Влаштує скандал, кудись поскаржиться, що Ірина покинула дитину. Він час від часу погрожував їй, що забере сина, а вона хай валить на всі чотири сторони. Але жінка чудово розуміла, що нічого такого він не зробить, погрози ж були лише способом налякати її, довести до сліз. Здавалося, він підживлювався її негативними емоціями, немов якийсь вампір. Приходячи втомлений з роботи, розпочинав конфлікт, і коли дружина включалася в нього, нервувалася, плакала — відразу ж заспокоювався, набирав задоволеного вигляду та йшов грати в ігри чи дивитися відеоролики, а вона сиділа на кухні, пила заспокійливий чай і дивилася у вікно…

Зараз те все здавалося сном, котрий пригадувався неясно і розпливчасто. “Подумаєш, — сказала собі рішуче. — Побачить він мене — ну і що? Участь у  телепередачі не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. А я зароблю грошей, найму адвоката і подам на аліменти. Ще й за свої моральні збитки щось відсуджу. Дарма чи що я терпіла усі ті знущання і придирки? Отож, як не захоче по-хорошому домовитися, я йому влаштую веселе життя. Але, думаю, нічого такого не буде. Він уже, немов та п’явка, що відірвалася від своєї жертви, нічого мені не зробить. Мабуть, шукає, до кого б іншого присмоктатися, аби качати з нього чи з неї життєву енергію. А на мене махнув рукою…”

 ***

Вони увійшли до просторого холлу, вишукано оздобленого картинами у рамах “під старовину” та величезним каміном, в якому потріскували дрова. 

 — Ось тут, — з придиханням розповідала Ліка, — знімалися випуски “Битви екстрасенсів”, ну, знаєте, де ото вони голосували, кого вигнати, а кого залишити.

 — Цікаво, — сказала Ірина, щоб не здатися неввічливою, хоча самі екстрасенси з їхніми битвами їй були аж десь. Коли син тільки захворів, друзі і знайомі рекомендували їй безліч таких “найкращих у світі цілителів”, і вона віддала тим екстрасенсам купу грошей, та так і не побачила жодних притомних результатів. Їхні висновки ( в кожного “чаклуна” чи “відьми” свої, але в цілому видані за одним шаблоном) можна було розділити на дві групи. Перша — хвороба дитини зумовлена кармою, родовим прокляттям або гріхами, які батьки чи їхні родичі принесли з минулих життів. І друга — це результат пристріту, порчі, прокляття тощо, які наслали на них вороги і недоброзичливці.

Їй вручали магічні амулети, проводили ритуали, наказували читати молитви в сімох церквах, роздавати милостиню… І звичайно ж, виставляли за ці поради захмарні розцінки. Звісно, не треба бути магом, щоб вгадати, що жодна з цих рекомендацій не принесла ніякого результату…

 Піднімаючись сходами на другий поверх, де знаходилися кімнати, відведені для учасників шоу, Ліка продовжувала невпинно торохтіти:

 — А тут недавно знімалися “Сімейні мелодрами”... Отой епізод, де жінка з чоловіком посварилися, і він іде від неї, а вона кидається його доганяти, перечіпається і падає вниз по сходах. А вона була вагітна, і через це втратила дитину… Я так переживала, хоч і знала, що це не насправді… Так гарно зіграли…

 — Угу, — Ірина здивовано покосилася на дівчину. 

“Вона що, не читала “Віднесених вітром”? Та, певно, що не читала нічого, крім сторіс в Інстаграм, але  невже й  фільму з Вів’єн Лі та Кларком Гейблом не бачила? Теж мені, “Сімейні мелодрами”...”

Але з піднесено-радісного виразу на обличчі дівчини було ясно — не дивилася вона нічого, окрім тих шоу, у знімальному процесі яких брала участь. Ну, може, це й на краще. Перефразовуючи відомий крилатий вислів, “Менше думаєш — міцніше спиш”.

Ірина вирішила також менше думати та рефлексувати. Все, відтепер, з цієї миті — вона зовсім інша людина. Така, якою хотіла бути в юності, та так і не стала. Ну, принаймні, на півтори місяці це їй вдасться зробити — приміряти на себе чужу маску. А там, далі, що буде — те й буде. Так далеко наперед вона не заглядатиме.