5

Наступного ранку вона прокинулася з чітким усвідомленням того, що настав час щось змінити у своєму житті — рішуче і безповоротно. Втім, усі звичні ритуали — ранковий душ, приготування сніданку, прибирання — здавалося, не відрізнялись від учорашніх і позавчорашніх. Тільки глибоко в  душі Ірини зріла впевненість, що вона йде правильним шляхом. Тепер усе неодмінно буде добре, незважаючи на те, що майбутнє видавалося оповитим туманом невідомості.

Як тільки за чоловіком зачинилися двері, вона почала пакувати речі. Все найнеобхідніше для себе і Мирослава. Син незворушно спостерігав за її діями, здавалося, його не дивувало те, що за півгодини в передпокої стояли дві чималі валізи.

— Ми поживемо поки в бабусі, — пояснила йому Ірина. — Хочеш погостювати в бабусі?

Обличчя Мирослава освітилося задоволеною усмішкою.

Вона ще раз обійшла квартиру, полила квіти  на підвіконнях — чоловік точно не буде за ними доглядати, і вони неминуче засохнуть. Але вирішила про те не думати. Власна воля була для неї дорожчою.

"Мабуть, треба написати записку", — подумала. Дістала з Мирославового рюкзака аркуш паперу та ручку і нашкрябала нервовим почерком ( здавалося, геть відвикла писати, увесь час друкуючи на компі) : "Наш шлюб уже давно помер. Я з Мирославом житиму в мами, найближчим часом подам на розлучення."

Поставила записку на стіл, підперши улюбленою чашкою чоловіка. Колись давно вона сама подарувала йому цю чашку. Тоді він був таким добрим, веселим, дбав про неї, ніколи не приходив додому без квітів або шоколадки. Вони ходили по місту, тримаючись за руки, немов школярі. Куди те все зникло? Невже і справді якась частинка їхніх душ померла?

"Так, не час філософствувати", — осмикнула себе. Перевірила, чи скрізь вимкнула світло, воду, газ. Одягнула пальто, взула чобітки, почекала, поки одягнеться та взується син. Підхопила в обидві руки валізи. І захряснула двері, залишивши свої ключі поряд із запискою, на кухонному столі.

Тепер вороття назад уже не було.

***

Мама зустріла її поглядом, повним мовчазного здивування. Дивилася на валізи з речами, на дивно пожвавленого онука і деякий час не була спроможна вимовити жодного слова. А потім сказала:

— Що, знову посварилися?

— Мам, це вже все, — відповіла Ірина, знімаючи пальто і вішаючи його до шафи в передпокої. — Я подаю на розлучення. Поживемо трохи в тебе, тоді зніму квартиру.

Мама зітхнула:

— Може, не треба пороти гарячку? Почекай з тим розлученням! Я ж знаю Сергія, він скоро прибіжить миритися…

— Мені все одно, — відрізала Ірина. — Я не збираюся до нього повертатися.

Втім, чоловік не телефонував і не приходив. Здавалося, зовсім забув про неї. Можливо, її раптова  втеча занадто вразила його самолюбство. Або він сам уже давно мріяв, щоб вона пішла, і тепер зітхнув з полегшенням. Не виключено, що в нього навіть була якась інша жінка — недарма ж він останнім часом повертався з роботи так пізно… Тому, може, її вазони й не загинуть, знайдеться кому їх поливати…

З тим вона заспокоїлася. Дійсно подала на розлучення. Засідання суду призначили через місяць. Можливо, Сергій платитиме якісь аліменти.

Поки що ж із грошима було сутужно. Пенсія Мирослава,  маленька пенсія мами та її  нерегулярні заробітки. Було погано, що тепер вона не мала комп'ютера, а за допомогою одного лише телефона працювати було важко. Ще й за його ремонт довелося викласти кругленьку суму.

Життя з мамою з перших днів стало напружувати її. Все через те, що літня жінка ставилася до доньки досі так, наче та була нерозумною школяркою.

Бурчала про те, що вона нераціонально витрачає гроші, купує надто дорогі продукти, забагато сидить в телефоні замість того, щоб займатися з дитиною.

Варто було їй піти від чоловіка, щоб отримати такого самого "злісного критика" в образі мами. Іноді у неї виникало дежавю — здавалося, що мама говорить тими ж словами, що й Сергій.

— Мам, те, що я сиджу в телефоні, як ти кажеш, — це не значить, що я просто розважаюся. Я працюю. Пишу статтю.

Але мама дивилася скептично, а ще увесь час говорила: переказувала останні новини, щось запитувала, наводила приклади дітей своїх знайомих, які успішно повлаштовувалися в житті. Іноді Ірині до вечора під одним дахом із нею, під акомпонент безкінечних серіалів та "Сімейних мелодрам" здавалося, що в неї от-от закипить мозок.

"Треба валити звідси, — все частіше народжувалася в її голові  думка. — З мамою добре дружити на відстані, приходячи в гості, а живучи під одним дахом, ми скоро зненавидимо одна одну. Чи це я така мізантропка, що мене всі дратують?"

Їй не завадило б і придбати ноутбук чи комп'ютер, хоч старенький, такий, що був у вжитку, аби лише зручніше було з нього працювати. Поки що коштів на покупку не було, та й замовлень чи пропозицій роботи — також. Глухий штиль, неначе усі працедавці десь повимирали від Ковіду.

Вона посміхнулася своєму чорному гумору. Не дай Боже комусь із них трьох захворіти і потрапити до лікарні — то буде катастрофа. Грошей ледве вистачало на прожиття, придбання ліків вони уже не змогли б собі дозволити. 

Вчергове зайшла до електронної поштової скриньки, щоб перевірити, чи не було ніяких замовлень чи пропозицій роботи. Але побачила тільки рекламний спам.

Вирішила почистити скриньку, просто для того, щоб якось згаяти час і впорядкувати думки. Видаляла одне за одним різні непотрібні повідомлення.

І тут погляд вихопив той самий лист з анкетою, яку вона заповнила для участі в проекті  популярного  телеканалу. Тому проекті, що спершу мав бути віртуальною ігровою соцмережею, а згодом був переформатований у реаліті-шоу. Шоу, куди так наполегливо її запрошували, а вона відмовилася. Де всім учасникам гарантовано мали заплатити досить пристойну суму, а переможцеві — взагалі сто тисяч! 

Ну, перемога їй точно не світить, але, може, варто було краще подумати над цією пропозицією? Подумаєш, трохи сорому, зате потім гарантована оплата, за яку можна купити комп'ютер. І орендувати невеличку квартирку, де були б тільки вони з сином, і нікого більше…