3

Після того, як позаймалася з сином, вона вирішила піти погуляти. День видався сонячний, вранішня прохолода змінилася досить комфортною погодою, і Ірині не хотілося сидіти вдома. Втім, Мирослава це не стосувалося — хлопець, навпаки, полюбляв усамітнення, вилазки на природу сприймав без особливого ентузіазму, хоч активно проти них і не заперечував.

У парку було багато матусь з дітьми різного віку, найчастіше зовсім маленькими, у візочках, та трохи старшими, дошкільнятами. 

Мирось дуже любив гойдатися на гойдалці. Певно, це дійство його заспокоювало та примиряло з недосконалістю навколишнього світу. Тому в парку він одразу попрямував до своєї улюбленої гойдалки. А Ірина сіла неподалік на лавці та знову дістала телефон. Хотіла попрацювати, бо мала замовлення з редагування книги, але думки постійно відволікалися від тексту, який вона вичитувала.

Стояв погожий осінній день. Ця пора, коли дерева всуціль укриваються жовтим листом, зазвичай триває не так довго. Кілька днів — і листочки облетять, залишивши по собі голе гілля, а світ стане сірим і одноманітним. Поки що ж сонце ніжно гладило її щоки, і не хотілося забігати так далеко наперед, а найкраще було сидіти, нічого не роблячи і ні про що не думаючи, проживаючи на повну цей рідкісний момент спокою і душевної гармонії…

***

— Мамо, — почула вона дитячий голос у себе за спиною. — А чому цей хлопчик такий великий, а гойдається на гойдалці, як маленький?

Вона крадькома озирнулася через плече і побачила на сусідній лавочці матусю з сином років п'яти у смішній смугастій шапочці. Він грався машинкою, з голосним дирчанням возячи її по лавці, від чого його молода, одягнута за останньою модою мама, що тримала в руках дорогий телефон, була явно не в захваті.

— Ромчику, цей хлопчик хворий, — невдоволено відповіла мама. 

 — На що він хворий? — не вгадала дитина.

— На голову, хіба не видно,  — буркнула жінка, піднялася з лавки і пішла геть, ведучи за собою малого, який продовжував про щось її розпитувати.

Ірина зіщулилася й опустила голову, дивлячись на носки своїх кросівок. 

Чомусь вона завжди дуже болісно сприймала такі закиди на свою адресу та адресу сина. Хоча він поводився цілком спокійно, проте стороннім оком було помітно, що хлопець дещо дивний. Наприклад, коли до нього звертався хтось чужий, він міг затулити вуха і заплющити очі. Або ж весело розсміятися у найбільш несподівану мить, коли при ньому говорили про щось серйозне чи сумне. Здавалося, він перебуває на іншій хвилі, у якомусь власному світі, котрий існує паралельно з дійсною реальністю та лише своїм краєчком ледь-ледь перетинається з нею…

***

— Миросику, давай провідаємо бабусю, — сказала Ірина, піднімаючись із лавки та ховаючи телефон до сумки.

Хлопець з готовністю зіскочив із гойдалки. Вона помітила, що коли мова йшла про щось приємне для нього, син з легкістю виходив зі свого потаємного світу і поводив себе, як звичайнісінька дитина.

А бабусю він любив, і візитам до неї завжди дуже радів.

Іринина мама зустріла доньку та онука приязно, заходилася клопотатися коло них, дістаючи домашнє печиво, готуючи чай, хоч Ірина й сказала, що вони нещодавно пообідали. Однак гостинна господиня на її слова не зважала.

Мирослав задоволено посміхався, сьорбаючи чай та гризучи печиво. 

— Як поживаєш? — спитала мама. — Робота є?

— Та так, трохи… — насправді замовлень було не дуже багато, але вона не хотіла вдаватися в подробиці.

 — Як Сергій?

— Нормально…

Розмова йшла мляво, Ірина увесь час поверталася думками до того реаліті-шоу, в якому у неї був шанс добре заробити. І вибрали ж її! А раптом вона б стала переможницею і отримала сто тисяч гривень? На ці кошти можна було б жити безбідно досить тривалий час і не ходити з простягнутою рукою до чоловіка, коли приходив час платити за комунальні послуги. Однак для того було потрібно поїхати з дому. А вона вже дванадцять років нікуди звідти  надовго не відлучалася. Хіба з сином їздила до лікарів та реабілітологів. А без нього — жодного разу. Ні на море, ні в Карпати, ні, тим більше, за кордон. Вона навіть гадки не мала, як би Мирослав зреагував на її тимчасову відсутність. Мабуть, дуже сумував би, бо для нього в першу чергу важливою була  цілісність його маленького світу, а найменша зміна в усталеній обстановці могла викликати паніку.

— Мамо,  — наважилася спитати вона, — а що, якби мені влаштуватися на нормальну роботу?

— А тобі щось пропонують? — насторожено спитала мама.

— Поки що ні, але я думаю, можна щось підшукати…

— А з Мирославом хто сидітиме?

— Я хотіла попросити тебе… Він же тебе любить, і з задоволенням в тебе гостює. Я могла б приводити його зранку, приносити продукти, щоб тобі не доводилося готувати для нього. А після роботи забирала б…

Ця тема вже не раз піднімалася в їхніх розмовах. Але раніше мама категорично відмовлялася, пояснюючи, що Мирось малий, і з ним дуже важко, а в неї проблеми зі здоров'ям, гіпертонія і слабка нервова система.

Зараз хлопець уже став порівняно дорослим, і з ним не було багато клопоту. Міг цілий день займатися своїми справами, гортаючи книги, щось малюючи чи дивлячись телевізор. Але мама, певно, так само, як і її онук, звикла до свого маленького затишного світу і не бажала виходити з зони комфорту.

— Ну, я не знаю… — протягнула вона. — Хіба зараз нормальну роботу легко знайти? Може, десь у магазині торгувати або пошту розносити. А там ти заробиш ще менше, ніж на своїх підробітках, лише часу витратиш набагато більше....

Ірина не могла не погодитися з раціональністю цієї думки.

Справді, хорошу роботу з пристойною зарплатою у нинішній кризовий час ніхто їй просто так не запропонує…

Можливо, якби такий варіант трапився, їй би варто було поставити маму перед фактом — ось, завтра виходжу в офіс, привезу тобі онука, хай щастить! Багато її подруг саме так і робили, працюючи в столиці, дітей повністю віддаючи на виховання дідусям-бабусям, а додому навідуючись лише на вихідні.