2

День, що не залагодився з самого ранку, продовжився так само паскудно.

Ірина нашвидкуруч приготувала сніданок — омлет із шинкою та помідорами, підсмажила тости, заварила каву. Чоловік сидів за комп'ютером, начепивши навушники і слухав черговий ролик про політику. 

Вона поставила перед ним тарілку і мовчки повернулася на кухню. Дістала телефон, відкрила Фейсбук. Автоматично читала якісь дописи, через мить уже забуваючи, про що в них йшла мова. Думки крутилися навколо грошей, яких постійно не вистачало.

У них був роздільний бюджет. Колись, відразу після весілля, чоловік сказав їй, що це правильно і по-європейськи. Коли вони обоє працювали, то певну частину зарплати відкладали в коробочку, і тоді з неї брали гроші на харчування та оплату комунальних послуг, різні господарські потреби. Решту грошей, що залишалася в кожного, витрачали, як їм заманеться, не звітуючи перед своєю половинкою. Вона тоді непогано заробляла. Своїх доходів вистачало на все — гарний одяг, косметику, книги, прикраси, ще й залишалося на "чорний день".

Але все змінилося, коли вона дізналась, що чекає дитину. Вагітність проходила з ускладненнями, доводилося тривалий час лежати в лікарні на збереженні. Вона купувала ліки за власні кошти, відкладені на той самий "чорний день". А коли вони скінчилися, вперше попросила грошей у чоловіка. Здавалося б, що тут незручного? Її подруги без докорів сумління заявляли своїм чоловікам чи бойфрендам, що їм украй необхідні нові чобітки чи золоті сережки — і ті залюбки фінансували витрати коханих. А в неї була важливіша потреба — зберегти життя їхній спільній дитині. Чоловік гроші дав, але вона вперше побачила на його обличчі невдоволення. Він виглядав так, неначе придбав дорогу іномарку, а потім йому виставили космічну суму за її ремонт. І Ірина поклялася собі, що як тільки народить і матиме змогу заробляти — більше не візьме в чоловіка ані копійки.

Та після пологів вона на роботу так і не повернулася. У той день, коли народився їхній син, Ірина отримала вирок на довічне ув'язнення, без права оскарження та помилування. І от уже дванадцятий рік вона відбуває термін покарання.

***

Вона здригнулася і підвела голову. Син стояв на порозі кухні і дивився на неї. Втім, як тільки вона посміхнулася йому — тут же відвів погляд і втупився в стіну.

— Доброго ранку, Мирославе, — сказала вона. — Сідай за стіл, будемо снідати. Тільки спершу вмийся.

Він слухняно побрів до ванної кімнати, там зашуміла вода. Тим часом Ірина почула кроки в передпокої — то чоловік збирався на роботу. Він пішов і навіть не попрощався з ними. Здавалося, йому хотілося чимскоріше вислизнути з остогидлої домівки і хоч на вісім годин поринути в інше життя. У цю мить вона добре його розуміла.

Син повернувся, сів за стіл, розсіяно дивився у вікно, поки вона накладала йому на тарілку омлет.

— Як спалося? — бадьорим голосом спитала Ірина, просто щоб порушити мовчанку, яка пригнічувала та давила на голову. — Що у нас сьогодні за розкладом? Математика та природознавство?

Син не відповів. Втім, вона й не чекала відповіді.

Мирослав народився кволим, часто плакав, через що вона майже не спала ночами. Коли всі діти весело теревенили на своїй пташиній мові, син вперто мовчав. Ірина пішла до лікаря. Потім — слухняно виконувала всі вказівки — вітаміни, ліки для стимуляції діяльності мозку, заняття з логопедом… Та все це не давало жодного результату. Хлопчик ріс замкненим у собі, нервовим, часто влаштовував істерики з найнесподіваніших причин, погано їв та спав. Зрештою, йому поставили діагноз — ранній дитячий аутизм.

— Це не лікується, — сказав лікар-психіатр, перекладаючи стосик медичних карт з одного кута столу на інший. — Але ви не засмучуйтеся. Багато людей у світі живуть з таким діагнозом. Вони пристосовуються до існування в чужому для них середовищі. Вам важливо навчити дитину взаємодіяти з іншими людьми, обслуговувати себе…

Лікар говорив ще багато красивих фраз, гладеньких, як камінчики на пляжі, обшліфовані прибоєм. А у неї в голові билася тільки одна думка : "Це не насправді. Все минеться. Вони помиляються."

Були випробувані різні методики лікування — від офіційних до відверто шарлатанських. Екстрасенси, дельфінотерапія, лікування слабкими імпульсами електричного струму, який нібито мав впливати на певні точки мозку та змусити дитину заговорити. Але син так і не захотів ( чи не зміг) цього зробити.

Він не ходив до школи, перебував на домашньому навчанні. Ірина вчила його сама, бо мала диплом педагогічного вузу. Для цього навіть пройшла спеціальні курси, перечитала безліч книг з логопедії та дефектології. У школі Мирослав тільки виконував контрольні роботи, щоб педагоги могли оцінити його знання. Знання були відносно непогані, як на його вік та стан здоров'я. Але як би Ірина не старалася за рекомендацією лікарів ввести дитину в суспільство, дати змогу потоваришувати з іншими дітьми, вона бачила, що йому це не потрібно. Найкраще синові велося наодинці з собою. Навіть їхню з батьком компанію, здавалося, він просто терпів. До кота, якого завели спеціально для нього, хлопець виявляв більше теплих почуттів, ніж до рідної матері.

І це вбивало її найбільше. Не співчутливі погляди та цікаві запитання, коли вони з Мирославом виходили у люди, не роблено бадьорі зауваження родичів, що хлопчик, мовляв, поводиться вже набагато краще… Не затята байдужість чоловіка, котрий все глибше ховався до своєї мушлі, розчарований тим, що його родина не така, як у людей… Ні, її найбільше гнітила думка, що син ніколи не повернеться зі школи, не сяде навпроти неї, весело розповідаючи про якісь шкільні новини, не обійме і не поцілує перед сном. Інколи він дивився на неї і посміхався — якусь мить, а тоді знову переключався на свої роздуми та заняття. Це було найбільше, що він міг їй дати, той єдиний прояв симпатії, на який могла спромогтися його душа. Коли мати обіймала його чи гладила по голові, він терпів, але намагався пошвидше вивільнитися і втекти.