Пролог

Усі персонажі та події роману є повністю вигаданими. Не варто шукати реальних прототипів, будь-які збіги - випадкові.

Він не любив листопад. Цей місяць завжди навіював нудьгу своїми сірими кольорами, постійними туманами, тим, що цілий день у його кабінеті горіло електричне світло, а сонця майже не було видно.

Зранку їдеш на роботу — темно, повертаєшся увечері додому — темно.

Хоча він вертався з роботи на комфортному автомобілі, де тихо грало радіо, працював кондиціонер, а за вікном миготіли різнобарвні вогники реклам — столиця посилено готувалася до Нового року, хоча до того залишалися ще цілих два місяці.

Але всі ніби прагнули чимскоріше позбутися цього нещасливого високосного року, який приніс людству стільки проблем. Десь у глибині душі, неначе ті діти, всі сподівалися — проб’є дванадцять разів годинник, зміниться дата на календарі, і, немов за помахом палички чарівника усе враз зміниться на краще.

Але до Нового року ще треба дожити. Чи всім це вдасться? 

Люди бігли по вулицях, насуваючи на лоба теплі шапки, підіймаючи коміри пальт та курток, прикриваючи обличчя масками. Вони були схожі на якихось таємничих примар, адже він міг бачити тільки очі, а в тих очах не відбивалося зовсім нічого. Більшість байдуже дивилися на вітрини, дехто на ходу розмовляв по телефону чи переглядав повідомлення у вайбері. 

Йому остогид цей найбільш непривітний місяць найнеприємнішого року у нестабільній та знервованій країні. Ну добре, трохи погралися у вибори, нічого не виграли…

Правда, непогано заробили. Для засобів масової інформації — це справжні жнива. Тож, можна сказати, урожай зібрано, залишилося готуватися до чергових жнив — новорічно-різдвяних свят.

Втім, то вже клопоти більш приємні і не такі нервові. Бо ця політика зжирає купу сил і здоров’я. Останніми днями він часто ночував на роботі, бо не було бажання їхати за північ до порожньої темної  квартири. З дружиною він давно розлучився, дітей у них не було. 

Але дедлайн позаду, тепер вже можна й додому . Там чисто, холодильник забитий різними харчами ( спасибі домробітниці, що приходить через день , поки він на роботі, і чаклує, як невсипуща фея, аби все було так, як він любить). Там комфорт, тиша і вимкнений телефон. Жодних дзвінків, жодних повідомлень у месенджер.

Вдома він завжди поза зоною досяжності. 

Але іноді здається, що якби він дійсно десь зник — його підлеглі і не помітили б відсутності керівника. Старанно налаштована машина розваг продовжувала би крутити свої яскраві коліщатка, змушуючи людей плакати і сміятися, переноситися у якийсь чарівний, далекий від реальності, але тим миліший для всіх світ. Його заступники на ходу б вигадали версію, що Головний вирушив у відпустку, до теплих країв. І байдуже, що карантин та кордони зачинені — для таких людей, як він, жодних обмежень не існує. 

Може, й справді —  покинути все та махнути кудись, де пальми, яскраве сонечко і тепле море?

Але це все йому остогидло так само, як і робота, як  модерна безлика домівка, як оці переповнені рекламою вулиці мегаполіса… 

Ніде йому не знайти порятунку від самого себе, від цієї монотонної осінньої нудьги. Хіба сходити до лікаря, хай призначить якісь антидепресанти?

Але нікуди він не піде, звичайно…

Вогник світлофора мигнув, перемкнувшись із червоного на зелений, нога звично натисла на педаль газу і машина рушила з місця. 

“А може, — подумав він. — спробувати щось таке, чого досі ніхто не робив? Зрештою, це може бути цікаво...”