РОЗДІЛ 13  МИ ПРОСТО ТАК 

Після тієї розмови нічого особливого не змінилося. 

І саме це спочатку трохи дивувало Марту. 

Вони з Левом не прокинулися наступного ранку якимись іншими людьми. 

Не з’явилася музика. 

Ніхто не почав красиво дивитися у вікно, думаючи про майбутнє. 

Пончик, наприклад, взагалі не був вражений їхніми стосунками. 

Він так само вимагав їжу о сьомій ранку. 

Так само скидав речі зі столу. 

Так само займав рівно те місце на ліжку, яке Марта збиралася зайняти сама. 

А Лев… 

Лев просто став Левом, який тепер офіційно був її хлопцем. 

І від цього словосполучення Марті досі було трохи дивно. 

Мій хлопець. 

Наче вона приміряла нову куртку. 

Ніби гарна. 

Ніби підходить. 

Але руки поки не знають, у які кишені їх класти. 

Одного дня Лев написав: 

Що робиш? 

Марта подивилася на повідомлення. 

Подумала. 

І чесно відповіла: 

Нічого. 

Він написав: 

Я теж. 

Через хвилину: 

Може, нічого разом? 

Марта усміхнулася. 

Це як? 

Не знаю. Придумаємо по ходу. 

Вона вже хотіла написати: 

А може, краще завтра? 

Бо завтра можна було б придумати щось нормальне. 

Сходити кудись. 

Подивитися щось. 

Поїсти десь. 

Зробити зустріч такою, щоб вона мала причину. 

Щоб, якщо потім хтось запитає: 

— А що ви робили? 

можна було відповісти щось конкретне. 

А не: 

Ну… ми були. 

Але вона подивилася на повідомлення ще раз. 

І написала: 

Приходь. 

Коли Лев прийшов, Марта була в домашніх штанах і старій футболці. 

Вона навіть не намагалася виглядати краще. 

Це було майже революційно. 

— Привіт, — сказав Лев. 

— Привіт. 

Він зайшов. 

Подивився на неї. 

— Ти гарна. 

Марта одразу подивилася на свою футболку. 

— Ти мене зараз жалієш? 

— Ні. 

— У мене тут, між іншим, пляма. 

— Я знаю. 

— І тобі все одно? 

— Так. 

Марта підозріло примружилася. 

— Ти точно нормально почуваєшся? 

— Я можу піти. 

— Ні. 

— Тоді не чіпляйся. 

Вона усміхнулася. 

Лев пройшов у кімнату. 

Пончик уже лежав на дивані. 

Побачив Лева. 

Подумав. 

І не пішов. 

— Ого, — тихо сказав Лев. — Прогрес. 

— Не рухайся. 

— Що? 

— Не рухайся. Ти можеш його злякати. 

— Марто, я просто стою. 

— От і стій. 

Лев повільно сів на край дивана. 

Пончик подивився на нього. 

І залишився лежати. 

Марта прикрила рот долонею. 

— Що? — пошепки запитав Лев. 

— Нічого. 

— Ти плачеш? 

— Ні. 

— Ти зараз розплачешся, бо кіт мене не ненавидить? 

— Це велика подія. 

— Я польщений. 

Вони сіли поруч. 

І кілька хвилин справді нічого не робили. 

Не в переносному сенсі. 

Буквально. 

Марта гортала телефон. 

Лев дивився в стелю. 

Пончик спав. 

У кімнаті було тихо. 

Через деякий час Лев сказав: 

— Ну. 

— Ну? 

— Ми нічого робимо. 

— Виходить. 

— І як тобі? 

Марта подумала. 

— Поки не знаю. 

— Це нормально. 

— Мені трохи ніяково. 

— Чому? 

Вона повернулася до нього. 

— Бо ти прийшов. 

— Так. 

— А ми нічого не робимо. 

— Так. 

— Тобі не нудно? 

Лев подивився на неї так, ніби вона щойно запитала щось дуже дивне. 

— Ні. 

— Але… 

— Марто. 

— Що? 

— Я прийшов до тебе. 

Вона мовчала. 

— Не на захід. 

Не на побачення за розкладом. 

Не тому, що нам треба терміново створити приємні спогади. 

— А просто? 

— А просто. 

Марта відвела погляд. 

Просто. 

Чомусь це слово звучало важче, ніж усі красиві слова про кохання. 

Бо красиву подію можна пояснити. 

Там усе зрозуміло. 

Люди йдуть гуляти, бо це побачення. 

Обіймаються, бо закохані. 

Дарують подарунки, бо свято. 

Їдуть кудись, бо відпустка. 

А що пояснюєш ти, коли людина приходить до тебе додому просто посидіти на дивані? 

Що ви робите? 

Нічого. 

Навіщо? 

Не знаю. 

Але саме це «не знаю» чомусь почало розслабляти. 

Через двадцять хвилин Марта сказала: 

— Я хочу їсти. 

— Це вже план. 

— Не перебільшуй. 

Вони пішли на кухню. 

Марта відкрила холодильник. 

Лев зазирнув їй через плече. 

— Що тут є? 

— Не знаю. 

— Ти ж тут живеш. 

— Це не означає, що я веду облік. 

Він відкрив холодильник ширше. 

— Макарони. 

— Так. 

— Сир. 

— Так. 

— Щось, що я не можу ідентифікувати. 

— Не чіпай. 

— Це їстівне? 

— Не факт. 

Лев закрив холодильник. 

— Добре. Макарони. 

— З сиром? 
— Так. 

— Це наше побачення? 

— Ні. 

— Добре. 

— Ми просто їмо макарони. 

Марта поставила воду. 

Лев дістав каструлю. 

— Ти знаєш, де що лежить? — запитала вона. 

— Я спостережливий. 

— Ти одного разу шукав ложки п’ять хвилин. 

— Це була адаптація до нової кухні. 

— Ти тут уже разів десять. 

— І все одно. 

Марта засміялася. 

Вони готували макарони. 

Тобто Марта готувала. 

Лев стояв поруч і періодично заважав. 

Пончик прийшов перевірити, чи впаде щось на підлогу. 

Нічого не впало. 

Він був розчарований. 

Коли вони сіли їсти, Марта раптом подумала: 

Оце і є побут. 

І раніше це слово лякало її.