РОЗДІЛ 12  ДВА ЗЕФІРИ. 

Проблема почалася із зефіру. 

Точніше, із того, що зефір був останній. 

Марта відкрила шафку. 

Подивилася. 

Закрила. 

Відкрила ще раз. 

Ніби за ці дві секунди там міг матеріалізуватися ще один. 

Не матеріалізувався. 

— Ну звісно. 

Вона дістала останній зефір. 

Білий. 

М’який. 

Ідеальний. 

У цей момент у двері подзвонили. 

— Це Лев, — сказала Марта сама собі. 

Пончик подивився на неї. 

— Не починай. Я знаю, хто це. 

Вона відчинила. 

— Привіт. 

— Привіт. 

Лев зайшов, обійняв її й одразу подивився на її руку. 

— Це що? 

Марта інстинктивно сховала зефір за спину. 

— Нічого. 

— Я бачив. 

— Тоді навіщо питаєш? 

— Ти ховаєш від мене їжу? 

— У нас складні стосунки, Леве. 

— Я це відчував. 

Він скинув куртку. 

Марта пішла на кухню. 

Лев — за нею. 

Пончик — теж. 

Бо, по-перше, кухня. 

А по-друге, можливо, тут зараз відбуватиметься щось важливе. 

Марта сіла за стіл. 

Поклала зефір перед собою. 

Лев сів навпроти. 

Подивився. 

— Один? 

— Один. 

— А мені? 

— У тебе є дім. 

— Я не розумію, до чого це. 

— Там можеш їсти. 

— Жорстоко. 

Марта усміхнулася. 

Потім подивилася на зефір. 

І чомусь раптом стала серйозною. 

Лев це помітив. 

— Що? 

— Нічого. 

— О, знову. 

— Та замовкни. 

— Добре. 

Вона взяла зефір. 

Подивилася на нього. 

І розламала навпіл. 

Один шматок поклала перед Левом. 

Він підняв брови. 

— Ого. 

— Не роби з цього подію. 

— Ти поділилася останнім зефіром. 

— Я можу забрати назад. 

Лев швидко накрив свою половину долонею. 

— Пізно. 

Марта засміялася. 

Але всередині щось дивно ворухнулося. 

Бо справа, звісно, була не в зефірі. 

Точніше. 

Трохи була. 

Але не тільки. 

Марта взагалі не дуже любила ділитися останнім. 

Остання їжа. 

Останні гроші. 

Останні сили. 

Останній вільний вечір. 

У всьому цьому було щось тривожне. 

Наче якщо віддати — залишишся ні з чим. 

І Марта занадто добре знала це відчуття. 

Тому вона звикла берегти. 

Іноді навіть тоді, коли вже можна було не берегти так сильно. 

Не тому, що була жадібною. 

А тому, що колись її внутрішній світ дуже добре засвоїв правило: 

якщо щось є — тримай. 

Бо потім може не бути. 

Лев відкусив шматок зефіру. 

— Смачно. 

— Я знаю. 

— Дякую. 

Марта кивнула. 

І раптом зрозуміла, що їй було приємно. 

Не віддавати. 

А саме ділитися. 

Дивне відчуття. 

Наче щось, що раніше означало втрату, раптом стало означати близькість. 

— Ти сьогодні якась задумана, — сказав Лев. 

— Я завжди задумана. 

— Сьогодні особливо. 

Марта подивилася на свою половину зефіру. 

— Я думаю, що мені добре. 

— Це погано? 

— Іноді підозріло. 

Лев усміхнувся. 

— Розповідай. 

Вона сперлася ліктями на стіл. 

— Раніше я думала, що якщо мені добре, то треба швидко зрозуміти, чому. 

— Щоб що? 

— Щоб не пропустити момент, коли стане погано. 

Лев помовчав. 

Марта теж. 

— Наче якщо я буду достатньо уважна, то зможу все передбачити. 

— А зараз? 

— Зараз я втомилася все передбачати. 

Лев кивнув. 

— Це хороша новина. 

— Не знаю. 

— Ти менше втомлюватимешся. 

— Ти оптиміст. 

— Ні. Просто я за тебе переживаю. 

Вона подивилася на нього. 

— Я знаю. 

І цього разу їй не захотілося віджартуватися. 

Пізніше вони пішли гуляти. 

Без особливої мети. 

Просто вийшли з дому. 

Марта любила такі прогулянки дедалі більше. 

Раніше їй здавалося, що для всього має бути причина. 

Вийти — кудись. 

Йти — навіщо. 

Проводити час — з користю. 

Навіть відпочивати бажано продуктивно. 

А тепер вони просто йшли. 

Лев розповідав щось про свій день. 

Марта слухала. 

Потім розповідала щось своє. 

Потім вони мовчали. 

Надворі почався дощ. 

Невеликий. 

Теплий. 

— Треба десь сховатися, — сказав Лев. 

— Ні. 

— Марто. 

— Я люблю дощ. 

— А мокнути? 

— Менше. 

Лев зняв із себе куртку й спробував накрити її. 

— Не треба. 

— Ти намокнеш. 

— Ти теж. 

— Я витривалий. 

— Ти просто впертий. 

— Дякую. 

Вони все одно намокли. 

Зупинилися під якимось навісом. 

Марта сміялася. 

Лев дивився на неї. 

— Що? 

— Нічого. 

— У тебе погляд підозрілий. 

— Ти красива, коли смієшся. 

Марта одразу перестала сміятися. 

— Не кажи так раптово. 
— Чому? 

— Бо я не знаю, куди себе подіти. 

— Можеш сюди. 

Він простягнув руку. 

Марта закотила очі. 

— Боже. 

— Працює ж. 

І вона взяла його за руку. 

Бо справді працювало. 

Вони повернулися додому мокрі. 

Пончик зустрів їх із виразом крайнього розчарування. 

— Не дивись так, — сказала Марта. — Ми живемо життя. 

Кіт обійшов Лева. 

Потім Марту. 

І пішов. 

— Він нас засуджує, — сказав Лев. 

— Він просто не розуміє кохання. 

— Або розуміє й тому не схвалює. 

Марта поставила чайник. 

Лев пішов шукати рушник. 

Вона дивилася на нього з кухні. 

На те, як він без сорому відкриває шафки.