РОЗДІЛ ⁠11  ДЕНЬ, КОЛИ НІЧОГО НЕ СТАЛОСЯ. 

Найдивніше сталося через тиждень. 

Нічого. 

Абсолютно нічого. 

Марта прокинулася. 

Почистила зуби. 

Пончик скинув щось зі столу. 

Вона сказала: 

— Ну ти й придурок. 

Пончик подивився на неї так, ніби це була взаємна характеристика. 

Марта зробила каву. 

Сіла з телефоном. 

Від Лева було повідомлення: 

Доброго ранку ❤️ 

Вона написала: 

Доброго. 

Потім подумала й додала: 

Пончик уже вчинив злочин. 

Я на його боці. 

Ти навіть не знаєш, що він зробив. 

Я знаю його характер. 

Марта усміхнулася. 

І на цьому — все. 

Ніхто не освідчився в коханні. 

Ніхто не посварився. 

Ніхто не сказав, що життя змінилося назавжди. 

Лев працював. 

Марта займалася своїми справами. 

Пончик спав так, ніби саме він один утримував цей дім від руйнування. 

Звичайний день. 

Марта раніше такі дні не дуже любила. 

Їй здавалося, що якщо нічого не відбувається — значить, щось не так. 

Життя має рухатися. 

Змінюватися. 

Давати знаки. 

Бажано з музикою на фоні. 

А якщо ти просто сидиш удома в розтягнутій футболці, їси бутерброд і думаєш, що треба б помити чашку вже хвилин сорок? 

То це що? 

Життя? 

Чи просто пауза перед життям? 

Увечері Лев написав: 

Як день? 

Марта подивилася на повідомлення. 

І написала: 

Нормально. 

Відправила. 

Подумала. 

Допомнила: 

Дуже нормально. 

Лев: 

Оце страшно. 

Я теж так думаю. 

Він подзвонив. 

Марта взяла слухавку. 

— Що? 

— Нічого. 

— Ти подзвонив сказати «нічого»? 

— Так. 

— Ну ти ідіот. 

— Сумувала? 

Марта лягла на ліжко. 

— Трохи. 

— Тільки трохи? 

— Не наглій. 

Лев засміявся. 

— Я сьогодні теж сумував. 

Вона помовчала. 

— Ти ж казав, що в тебе був нормальний день. 

— Це не суперечить. 

Марта задумалася. 

— Взагалі-то… так. 

Можна мати нормальний день. 

І все одно сумувати за кимось. 

Можна бути в порядку. 

І все одно хотіти, щоб людина була поруч. 

Не тому, що без неї все розвалюється. 

А тому, що з нею хочеться поділитися. 

Це теж було для Марти новим. 

Раніше потреба в іншій людині часто здавалася їй небезпечною. 

Наче якщо зізнатися: 

Я хочу тебе поруч, 

то автоматично доведеться сказати: 

Без тебе я не впораюся. 

Але це ж не одне й те саме. 

Марта могла впоратися. 

І все одно хотіла Лева. 

Не тому, що він мав заповнити порожнє місце. 

А тому, що їй подобалося, коли він був у її житті. 

— Ти щось задумалася, — сказав він. 

— Ти вже занадто добре мене знаєш. 

— Це моя робота. 

— Хто тебе найняв? 

— Ти. 

— Я тебе звільняю. 

— Не можна. У мене контракт. 

— Ми нічого не підписували. 

— Усний. 

— Ти дуже багато собі дозволяєш. 

— Ти мене любиш. 

Марта замовкла. 

На тому кінці теж стало тихо. 

І це було дивно. 

Бо до цього вони ще жодного разу не говорили цього прямо. 

Не так. 

Не в жарт. 

Не між рядків. 

Просто: 

ти мене любиш. 

Марта сіла. 

— Це була маніпуляція. 

— Трохи. 

— Леве. 

— Що? 

Вона подивилася на свої коліна. 

Серце чомусь почало битися швидше. 

Ось воно. 

Знову цей момент. 

Коли можна пожартувати. 

Відвернути тему. 

Сказати щось на кшталт: 

«Не вигадуй». 

І залишити все недоговореним. 

Але Марта втомилася весь час стояти перед дверима й робити вигляд, що їй не дуже хочеться зайти. 

— Можливо, — сказала вона. 

— Можливо, що? 

— Не дратуй мене. 

Лев тихо засміявся. 

— Марто. 

Вона заплющила очі. 

— Можливо, я тебе люблю. 

На тому кінці настала тиша. 

Довша, ніж їй хотілося. 

І Марта вже встигла подумати: 

Ну все. Зараз щось скаже. 

Зараз стане незручно. 

Зараз я пожалкую. 

А потім Лев тихо видихнув. 

— Я тебе теж люблю. 

І Марта завмерла. 

Оце й усе? 

Просто так? 

Без катастрофи? 

Без музики? 

Без того, щоб хтось помер від надлишку почуттів? 

— Ти тут? — запитав Лев. 

— Так. 

— І? 

— Нічого. 

— Ти знову кажеш «нічого». 

Марта усміхнулася. 

— Я просто… не знаю, що сказати. 

— Можна сказати: «Я теж». 

— Я вже сказала. 

— Справедливо. 

Вона лягла назад. 

Телефон грівся біля вуха. 

І раптом Марта почала сміятися. 

— Що? — здивувався Лев. 

— Ми зізналися в коханні по телефону. 

— Це дуже сучасно. 

— Я уявляла, що це буде якось красивіше. 

— Хочеш, передзвоню через годину з оркестром? 
— Ні. 

— Зі зефіром? 

Марта задумалася. 

— Це вже серйозна пропозиція. 

— Значить, домовились. 

Вони ще довго говорили ні про що. 

Про те, що їли. 

Про Пончика. 

Про якусь дурну новину, яку Лев побачив. 

Про те, що завтра знову доведеться прокидатися. 

Потім він сказав: 

— Я піду спати. 

— Іди. 

— Добраніч. 

— Добраніч. 

— Люблю тебе. 

Марта усміхнулася. 

І відповіла вже без паузи: 

— Я тебе теж. 

Вони поклали слухавку. 

Марта ще кілька хвилин лежала нерухомо. 

Пончик підійшов і застрибнув на ліжко. 

— Ти чув? 

Кіт почав вмиватися. 

— Ну, звісно. Ти ж зайнятий.