РОЗДІЛ 10  РІШЕННЯ. 

Марта прокинулася від того, що Пончик наступив їй прямо на живіт. 

— Ай. 

Кіт навіть не зупинився. 

— Дякую. 

Лев поруч засміявся, не відкриваючи очей. 

— Він тебе будить. 

— Він мене вбиває. 

— Можливо, це його спосіб сказати «доброго ранку». 

Марта подивилася на нього. 

— А ти чого досі тут? 

— Мене не вигнали. 

— Це тимчасово. 

— Зрозумів. 

Він усміхнувся. 

Марта теж. 

А потім раптом згадала. 

Вони разом. 

Від цієї думки не стало страшно. 

Тільки трохи незвично. 

Наче вона прокинулася у власному житті, а хтось непомітно переставив меблі. 

Перші кілька днів усе було легко. 

Вони писали одне одному. 

Бачилися. 

Сміялися. 

Марта навіть перестала десять разів перечитувати повідомлення перед відправкою. 

Майже. 

Одного разу вона написала: 

Приїдеш? 

І не додала: 

якщо хочеш. 

Не написала: 

можеш, якщо не зайнятий. 

Не поставила три крапки, щоб залишити собі шлях до відступу. 

Просто: 

Приїдеш? 

Лев відповів: 

Так. 

І приїхав. 

Марта відчинила двері. 

— Привіт. 

— Привіт. 

— Я сумувала. 

— Я теж. 

І все. 

Вона раптом зрозуміла, наскільки дивною для неї була ця простота. 

Ніхто не змушував її заслужити близькість. 

Не треба було бути зручною. 

Не треба було вгадувати. 

Не треба було доводити, що вона варта того, щоб залишилися. 

Людина просто приходила. 

Бо хотіла. 

Але одного вечора сталося те, що мало статися. 

Вони посварилися. 

Не через щось велике. 

Через якусь дурницю. 

Лев запізнився. 

Марта чекала його сорок хвилин. 

Коли він нарешті прийшов, сказав: 

— Вибач. Затримався. 

— Я зрозуміла. 

— Ти злишся? 

— Ні. 

Він подивився на неї. 

— Ти злишся. 

— Я сказала, що ні. 

— Марто. 

— Що? 

— Не треба казати «ні», якщо ти злишся. 

Вона відчула, як усередині все стиснулося. 

— А що мені казати? 

— Правду. 

— Я злюся. 

— Добре. 

— Ти запізнився. 

— Так. 

— І навіть не написав нормально. 

— Так. 

— І я чекала. 

— Я знаю. 

Марта схрестила руки. 

— І мені це не сподобалося. 

— Добре. 

Вона подивилася на нього. 

— Чого ти весь час кажеш «добре»? 

— Бо я тебе чую. 

Це чомусь розлютило ще більше. 

— Не треба мене чути. 

Лев замовк. 

— Що? 

— Не треба. 

— А що треба? 

Марта не знала. 

Саме це її й лякало. 

Вона звикла, що конфлікт означає одне з двох: або треба нападати, або відступати. 

А тут людина залишалася. 

Не кричала. 

Не йшла. 

Не карала мовчанням. 

Просто стояла перед нею і чекала, коли вона скаже, що насправді відчуває. 

— Я боюся, — сказала Марта. 

Лев змінився в обличчі. 

— Чого? 

— Що якщо я скажу, що мені щось не подобається, ти подумаєш, що я складна. 

— Марто… 

— А потім тобі набридне. 

Вона говорила швидше. 

— І ти підеш. 

Лев підійшов ближче. 

— Я не піду через те, що ти на мене злишся. 

Марта мовчала. 

— Можеш злитися на мене. 

— Правда? 

— Так. 

— І це не означає, що ти підеш? 

— Ні. 

— Навіть якщо я скажу, що ти неправий? 

— Особливо тоді. 

Вона не стримала усмішки. 

— Самовпевнений. 

— Дуже. 

Напруга трохи спала. 

Лев узяв її за руку. 

— Але якщо я щось роблю не так — кажи. 

— Я сказала. 

— Тоді наступного разу я напишу. 

Марта кивнула. 

— Добре. 

— О, тепер ти кажеш «добре». 

— Не звикай. 

Увечері вони сиділи на кухні. 

Пончик знову лежав на столі, хоча йому було заборонено. 

Марта їла зефір. 

Лев забрав у неї один. 

— Ей! 

— Ти ж не з’їси два. 

— Я якраз збиралася. 

— Брешеш. 

— Це мої зефіри. 

— Тоді чому вони такі смачні? 

Марта потягнулася забрати його. 

Лев підняв руку вище. 

— Віддай. 

— Ні. 

— Леве. 

— Марто. 

— Це війна. 

— Я готовий. 

Вона засміялася. 

Потім зупинилася. 

Подивилася на нього. 

І раптом подумала, наскільки все це звичайно. 

Не ідеально. 

Не красиво, як у фільмі. 

Вона може злитися. 

Він може запізнюватися. 

Вона може боятися. 

Він може не знати, що сказати. 

Вони можуть не погоджуватися. 

І все одно залишатися. 

Можливо, ось це і було найновішим. 

Не те, що вона закохалася. 

А те, що близькість не обов'язково закінчується там, де починається незручність. 

Через кілька днів Марта сиділа на ліжку з ноутбуком. 

На екрані була відкрита таблиця. 
Вона дивилася на неї вже хвилин десять. 

— Що ти робиш? — запитав Лев. 

— Планую. 

— Ти? 

— Не дивуйся. 

Він сів поруч. 

— І що плануєш? 

Марта повернула ноутбук. 

— Моє життя. 

— Амбітно. 

— Не смійся. 

— Я не сміюся. 

Вона показала йому список. 

Робота. 

Гроші. 

Дім. 

Відпочинок. 

Власні справи. 

І внизу — маленький пункт: 

Лев. 

Він прочитав. 

— Я теж у твоєму плані? 

Марта подивилася на нього. 

— Не зовсім. 

— А що означає «не зовсім»? 

— Я не хочу будувати життя навколо тебе. 

Лев кивнув. 

— Правильно.