РОЗДІЛ 9  ЯКЩО ЦЕ — МИ? 

Марта довго дивилася на повідомлення. 

Треба поговорити. 

Від Лева. 

Без смайлика. 

Без жарту. 

Без «привіт, як ти?». 

Просто: 

Треба поговорити. 

— Ой, ну почалося, — сказала Марта. 

Пончик сидів на підвіконні й дивився у вікно. 

— Я не з тобою говорю. Ти, до речі, теж іноді поводишся підозріло. 

Кіт навіть не повернувся. 

Марта знову подивилася на телефон. 

Про що? 

Вона написала. 

Стерла. 

Написала: 

Щось сталося? 

Стерла. 

Потім просто: 

Добре. 

І майже одразу пожалкувала. 

Бо тепер залишалося чекати. 

А чекання — це взагалі-то окремий вид психологічного насильства. 

Через дві хвилини Лев написав: 

Увечері побачимось? 

Марта видихнула. 

Так. 

А потім поклала телефон екраном вниз. 

Через п'ять секунд перевернула назад. 

— Я нормальна людина, — повідомила вона Пончику. 

Пончик зістрибнув із підвіконня. 

— Ось. Бачиш? Навіть ти пішов, бо не можеш підтримувати цю брехню. 

Увесь день Марта думала, про що він хоче поговорити. 

Варіантів було приблизно сімсот. 

Від: 

Він хоче сказати, що все зайшло надто далеко. 

До: 

Може, він хоче познайомитися з моїм котом офіційно. 

Між цими двома варіантами була прірва. 

І Марта, звісно, встигла десять разів через неї впасти. 

Вона працювала. 

Але не дуже. 

Пила каву. 

Але не допомогло. 

Їла. 

Теж не допомогло. 

Навіть Пончик, який зазвичай вирішував половину її проблем своєю присутністю, сьогодні просто лежав поруч і не давав жодних коментарів. 

Зрадник. 

Увечері Марта прийшла раніше. 

Не тому, що поспішала. 

Вона взагалі не поспішала. 

Просто випадково вийшла з дому на двадцять хвилин раніше. 

Так буває. 

Коли тобі абсолютно байдуже. 

Лев уже чекав. 

Побачив її. 

Усміхнувся. 

І Марта одразу подумала: 

Ні. Це не вигляд людини, яка зараз скаже щось жахливе. 

Але через секунду подумала: 

А звідки я знаю, як виглядають люди, які кажуть щось жахливе? 

— Привіт, — сказав Лев. 

— Привіт. 

Вони обійнялися. 

Звично. 

Тепло. 

І від цього Марта мало не розслабилася. 

Але ні. 

Вона пам’ятала. 

Треба поговорити. 

— Ти якась напружена, — сказав Лев. 

— Та ні. 

— Марто. 

— Ну трохи. 

— Через повідомлення? 

— Ні. 

Він подивився на неї. 

— Так. 

— Можливо. 

— Ти думала, що я хочу розійтися з тобою? 

Марта різко повернулася. 

— А ми що, вже разом? 

Лев замовк. 

Вона теж. 

— О, — сказала Марта. 

— О. 

— От про це ти хотів поговорити? 

— Частково. 

Марта відчула, як усередині все одночасно провалюється й піднімається. 

— Чудово. 

— Чого? 

— Нічого. Просто я не люблю розмови, після яких треба ще пів року ходити до психолога. 

Лев засміявся. 

— Ти неможлива. 

— Зате чесна. 

— Оце, до речі, теж частина розмови. 

Вони пішли. 

Якийсь час мовчали. 

Марта чекала. 

Лев, очевидно, збирався з думками. 

І це її нервувало ще більше. 

— Ну? — не витримала вона. 

— Дай мені сформулювати. 

— Я вже десять годин даю. 

— Ти перебільшуєш. 

— Я художньо передаю свій внутрішній стан. 

Лев усміхнувся. 

Потім став серйозним. 

— Мені з тобою добре. 

Марта нічого не сказала. 

— І я не хочу робити вигляд, що це просто… ну, сталося саме. 

— Воно буквально сталося саме. 

— Ти зараз допомагаєш чи ні? 

— Вибач. 

Лев зітхнув. 

— Я хочу зрозуміти, що між нами. 

Марта дивилася перед собою. 

— А тобі обов’язково розуміти? 

— Ні. Але я хочу. 

— А якщо я не знаю? 

— Тоді скажи, що не знаєш. 

— Мене це дратує. 

— Що саме? 

— Що ти постійно дозволяєш мені не знати. 

Лев засміявся. 

— Це, між іншим, дуже великодушно з мого боку. 

Марта штовхнула його плечем. 

— Ідіот. 

— Я теж сумував. 

Вона усміхнулася. 

Але через секунду знову стала серйозною. 

— Леве… 

— М? 

— Мені страшно щось називати. 

Він кивнув. 

Не перебивав. 

І Марта продовжила. 

— Бо якщо назвати… воно стає справжнім. 

— Воно й так справжнє. 

— Не допомагай. 

— Вибач. 

— Знову. 

Вона видихнула. 

— Я боюся, що якщо ми скажемо: «Ми разом», то далі від нас почнуть чекати якогось правильного розвитку. 

— Хто? 

Марта зупинилася. 

Знову це питання. 

Хто? 

Наче в її голові жив цілий комітет людей, які постійно щось вирішували за неї. 
Як треба кохати. 

Скільки бачитися. 

Коли знайомити з друзями. 

Коли починати планувати майбутнє. 

Що має означати кожен поцілунок. 

Що буде, якщо раптом усе не вийде. 

— Не знаю, — чесно сказала вона. 

Лев теж зупинився. 

— Тоді давай вони не вирішуватимуть. 

— Хто? 

— Оцей твій внутрішній комітет. 

Марта засміялася. 

— Ти його теж уже бачиш? 

— Він дуже галасливий. 

Вона опустила очі. 

— А ти чого хочеш? 

Цього разу Лев відповів не одразу. 

— Я хочу бути твоїм хлопцем. 

Марта завмерла. 

Прямо так. 

Без: 

Ну, можливо. 

Без: 

Подивимось. 

Без: 

Якщо тобі комфортно. 

Хоча, звісно, комфортно їй теж було важливо. 

Але іноді приємно, коли хтось знає, чого хоче.