РОЗДІЛ 8  НАЗАД У РЕАЛЬНІСТЬ. 

Після близькості завжди приходить ранок. 

І це, як з’ясувала Марта, найпідозріліша частина. 

Увечері все якось простіше. 

Темно. 

Тепло. 

Хтось поруч. 

Можна говорити тихо, сміятися, мовчати. 

Можна на секунду повірити, що життя — це серіал, плед і рука, яку не хочеться відпускати. 

А потім дзвонить будильник. 

І все. 

Назад. 

У реальність. 

Марта дивилася на стелю. 

7:02. 

Будильник уже замовк. 

Лев спав поруч. 

Пончик сидів у ногах і дивився на неї так, ніби особисто вона винна в тому, що сніданок досі не поданий. 

— Так, я встала, — прошепотіла Марта. 

Лев не прокинувся. 

Пончик — теж не повірив. 

Марта обережно вилізла з ліжка. 

І саме в цей момент її накрило. 

Не панікою. 

Не чимось великим. 

Просто думкою. 

А що тепер? 

Вона завмерла посеред кімнати. 

Учора все було зрозуміло. 

Вона хотіла бути поруч. 

Він хотів бути поруч. 

Вони були. 

А сьогодні? 

Сьогодні були робота. 

Гроші. 

Побут. 

Повідомлення, на які треба відповідати. 

Посуд. 

Втома. 

Плани, яких у Марти, чесно кажучи, було небагато. 

І Лев. 

Який тепер якимось чином став частиною всього цього. 

Марта пішла на кухню. 

Насипала Пончику корм. 

Поставила чайник. 

Дістала дві чашки. 

І тільки тоді помітила це. 

Дві. 

Не одну. 

Вона автоматично подумала про когось ще. 

— Ой, — тихо сказала Марта. 

— Що? 

Вона різко обернулася. 

Лев стояв у дверях. 

Сонний. 

З розкуйовдженим волоссям. 

— Ти мене налякав. 

— Я просто прокинувся. 

— Це вже занадто. 

Він усміхнувся. 

— Доброго ранку. 

— Доброго. 

Лев підійшов ближче. 

Подивився на дві чашки. 

Потім на Марту. 

— Це мені? 

— Не вигадуй собі. 

— Я вже почав. 

— Ось тому й небезпечно тебе залишати без нагляду. 

Він засміявся. 

І Марта теж. 

На кілька секунд усе знову стало простим. 

А потім вони сіли пити чай. 

І Марта знову відчула це. 

Реальність. 

Не романтичну. 

Звичайну. 

Лев сидів навпроти й гортав телефон. 

Пончик намагався залізти на стіл. 

Чай був надто гарячий. 

За вікном їхала машина. 

У сусідів щось впало. 

І Марта раптом подумала: 

А якщо це і є воно? 

Не великі сцени. 

Не постійне «вау». 

Не безперервна закоханість. 

А ось це. 

Хтось сидить навпроти тебе вранці. 

І тобі не треба весь час щось із себе робити. 

Не треба бути красивою історією. 

Цікавою людиною. 

Ідеальною дівчиною. 

Можна бути сонною. 

Трохи злою. 

Без макіяжу. 

З поганим настроєм. 

З робочими проблемами. 

З життям, яке іноді взагалі не схоже на життя мрії. 

Лев підняв очі. 

— Ти знову зависла. 

— Думаю. 

— Це видно. 

— Не коментуй. 

— Добре. 

Марта помовчала. 

— А ти як уявляєш… ну… це все? 

Лев відразу зрозумів, про що вона. 

— Що саме? 

— Нас. 

Він поклав телефон на стіл. 

І Марта вже майже пошкодувала, що запитала. 

Бо раптом він скаже щось дуже серйозне. 

Або навпаки — щось, після чого їй стане боляче. 

— Не знаю, — сказав він. 

Марта кліпнула. 

— Що? 

— Я не знаю, як нас уявляю. 

— Дуже переконливо. 

— Ти хотіла чесно. 

— Ну… 

— Я хочу бути з тобою зараз. 

Він говорив спокійно. 

— Не тому, що я вже придумав, як буде через п’ять років. І не тому, що мені все зрозуміло. 

Марта слухала. 

— Просто мені з тобою добре. Я хочу далі дізнаватися тебе. Хочу бачити тебе. І, бажано, щоб Пончик колись перестав дивитися на мене як на окупанта. 

— Не перестане. 

— Я підозрював. 

Марта усміхнулася. 

Потім знову стала серйозною. 

— А якщо я не знаю, чого хочу? 

— Тоді не знаєш. 

— І все? 

— А що ще? 

— Ну… треба ж визначитися. 

Лев нахилив голову. 

— Кому? 

Марта не відповіла. 

Бо не знала. 

Можливо, собі. 

Можливо, комусь у голові. 

Якомусь невидимому дорослому, який постійно стояв поруч і питав: 

Ну? І що ти робитимеш із життям? 

Того дня вони вийшли разом. 

А потім кожен пішов у свій бік. 

І Марта раптом відчула дивну порожнечу. 

Не тому, що Лев пішов. 

А тому, що їй довелося повернутися до всього іншого. 

До роботи. 

До своїх справ. 

До думок, які чекали на неї, поки вона кілька днів була зайнята почуттями. 

У чаті вже було кілька повідомлень. 

Одне від колеги. 

Друге — від начальства. 
Третє — від людини, якій Марта давно обіцяла відповісти. 

Вона подивилася на екран. 

І захотіла просто… 

Нічого. 

Повернутися додому. 

Лягти. 

Сховатися. 

Щоб ніхто нічого не питав. 

Щоб життя не вимагало рішень. 

Телефон завібрував. 

Ти як? — написав Лев. 

Марта усміхнулася. 

Вже втомилася від життя. 

Відповідь прийшла за секунду. 

Ранок тільки почався. 

Саме тому я в шоці. 

Він поставив смайлик. 

І Марта раптом відчула, як усередині стає трохи легше. 

Не тому, що проблеми зникли. 

Вони нікуди не поділися. 

Робота все ще була. 

Гроші все ще були проблемою. 

Життя все ще вимагало від неї бути дорослою, хоча Марта досі не підписувалася на цю посаду.