РОЗДІЛ ⁠7 ТІЛО ПАМ’ЯТАЄ ПЕРШЕ. 

Марта зрозуміла це не одразу. 

Спочатку їй просто стало дивно. 

Вона прокинулася вранці, зробила каву, насипала Пончику корм і раптом подумала: 

Цікаво, як там Лев. 

І тіло відреагувало раніше, ніж вона встигла себе зупинити. 

Теплом десь усередині. 

Легкою усмішкою. 

Тим самим дурним, абсолютно безглуздим бажанням перевірити телефон. 

— Ну прекрасно, — сказала Марта. 

Пончик хрумтів кормом. 

— Ти взагалі нічого не розумієш. 

Кіт продовжив хрумтіти. 

Марта взяла телефон. 

Від Лева було повідомлення. 

Доброго ранку. 

І ще одне. 

Я, до речі, теж думав, як там ти. 

Марта подивилася на екран. 

— Та ну нахер. 

Пончик нарешті подивився на неї. 

— Не дивись. Це особисте. 

Після того вони стали бачитися частіше. 

Не за розкладом. 

Не тому, що «так треба». 

Просто іноді Лев писав: 

Я поруч. 

І Марта відповідала: 

Заходь. 

Іноді вона сама писала: 

Мені нудно. 

А він: 

Це найромантичніше запрошення, яке я отримував. 

— Не подобається — не приходь. 

Вже йду. 

Вони дивилися серіали. 

Сперечалися, хто вибирає фільм. 

Замовляли їжу, а потім обидва казали, що не хочуть останній шматок. 

І обидва брехали. 

Лев іноді залишався довше, ніж планував. 

Марта теж не казала: 

«Тобі вже, мабуть, пора». 

Хоча раніше сказала б. 

Бо коли хтось залишався надто довго, їй ставало тривожно. 

Наче треба було щось зробити. 

Бути цікавою. 

Говорити. 

Розважати. 

Не мовчати. 

Не дати людині нудьгувати поруч із нею. 

А з Левом одного вечора вони просто сиділи на дивані. 

Серіал уже давно закінчився. 

Телевізор питав, чи хочуть вони ввімкнути наступну серію. 

Ніхто не відповідав. 

Лев сидів поруч. 

Марта — теж. 

Між ними була тиша. 

І раптом вона зрозуміла, що не напружується. 

Не шукає тему. 

Не думає, як виглядає. 

Не перевіряє, чи правильно сидить. 

Вона просто була. 

А Лев просто був поруч. 

Це чомусь здалося їй значно інтимнішим за будь-які слова. 

Він торкнувся її першим. 

Не різко. 

Не так, ніби щось вирішив за двох. 

Просто поклав руку поруч із її рукою. 

Марта відчула це одразу. 

Кожним нервом. 

Лев трохи повернув долоню. 

Їхні пальці торкнулися. 

Марта могла забрати руку. 

Він теж міг. 

Але ніхто не рухався. 

Вона дивилася вперед. 

На темний екран телевізора. 

І відчувала, як серце б'ється трохи швидше. 

Це ж просто рука, подумала вона. 

Але тіло, здається, не погоджувалося. 

Тіло взагалі мало свою думку. 

Воно пам’ятало дотики. 

Пам’ятало, коли треба напружитися. 

Коли чекати. 

Коли бути готовою, що зараз стане незручно. 

Що від неї щось захочуть. 

Що треба або відповідати, або захищатися. 

Марта трохи завмерла. 

Лев це відчув. 

І одразу забрав руку. 

— Вибач. 

Вона повернулася до нього. 

— Не треба. 

— Я подумав… 

— Я знаю. 

Марта подивилася на його долоню. 

Потім сама взяла його за руку. 

— Просто я іноді лякаюся. 

Лев кивнув. 

— Можеш казати. 

— Що? 

— Що лякаєшся. Що не хочеш. Що хочеш. Що передумала. 

Марта тихо засміялася. 

— Я можу передумати? 

— Навіть у процесі. 

— Навіть якщо це тебе розчарує? 

— Так. 

Вона дивилася на нього довше, ніж треба. 

— Ти якийсь… нормальний. 

— Дякую. Це найкраще, що мені говорили. 

— Не псуй момент. 

— Уже пізно. 

Марта усміхнулася. 

А потім поклала голову йому на плече. 

І Лев завмер. 

Наче боявся навіть дихати неправильно. 

— Розслабся, — пробурмотіла вона. — Я сама сюди прийшла. 

— Я просто не хочу тебе налякати. 

Марта заплющила очі. 

І раптом подумала: 

А я теж не хочу налякати тебе. 

Це було нове. 

Думати не тільки про те, чи безпечно їй. 

А й про те, що поруч із нею — теж жива людина. 

Якій теж може бути страшно. 

Вони поцілувалися не того вечора. 

І не наступного. 

Марта потім навіть не могла згадати, хто перший нахилився. 

Можливо, вони просто одночасно перестали тримати дистанцію. 

Спочатку Лев торкнувся її щоки. 

Подивився. 

Ніби питав. 

Марта кивнула. 

Майже непомітно. 

І цього було достатньо. 

Поцілунок вийшов зовсім не таким, як у кіно. 

Ніхто не вмикав музику. 

Нічого не падало зі столу. 

Світ не зупинився. 
Пончик, до речі, сидів поруч і дивився на них із виразом глибокого осуду. 

— Не починай, — сказала Марта після. 

Лев засміявся. 

— Ти зараз із котом говориш? 

— Він усе бачить. 

— Я це вже зрозумів. 

Марта знову подивилася на Лева. 

І цього разу не відвернулася. 

Їй хотілося бути ближче. 

І водночас було страшно. 

Дві правди одразу. 

Хочу. 

І: 

Боюся. 

Раніше вона думала, що одна з них обов’язково має перемогти. 

Але, можливо, не треба. 

Можна боятися — і залишатися. 

Можна хотіти — і не поспішати. 

Можна сказати: 

«Стоп». 

І знати, що світ не завалиться. 

Можна сказати: 

«Ще трохи». 

І не соромитися цього. 

Того вечора Лев лежав поруч із нею. 

Одягнений. 

Марта теж. 

Під ковдрою було тепло. 

Його рука лежала поверх ковдри, не торкаючись її.