Розділ ⁠6  ПІСЛЯ ЗУСТРІЧІ 

Коли ми прощаємося, я ще деякий час відчуваю його руку. 

Це, якщо чесно, трохи дратує. 

Не руку. 

Те, що я її відчуваю. 

Бо я вже вдома. 

У сухих шкарпетках. 

У піжамі. 

Пончік сидить поруч і вмивається так, ніби за весь вечір нічого важливого не сталося. 

А в мене в голові — сталося. 

Хоча, якщо подумати, нічого особливого. 

Ми погуляли. 

Пили каву. 

Дивилися на картини, які я досі не розумію. 

Я наступила в калюжу. 

Двічі. 

Потім ми трималися за руки. 

Все. 

Абсолютно звичайний день. 

Я дивлюся на телефон. 

Не беру. 

Беру. 

Нічого. 

— Ну і чудово. 

Пончік перестає вмиватися. 

Дивиться на мене. 

— Не починай. 

Я йду на кухню. 

Наливаю воду. 

Відкриваю холодильник. 

Стою. 

Закриваю. 

Знову відкриваю. 

Ніби там щось змінилося за ці три секунди. 

Не змінилося. 

Я повертаюся в кімнату. 

Телефон вібрує. 

Я беру його настільки швидко, що навіть сама собі не подобаюся. 

Лев: «Ти дійшла?» 

Я усміхаюся. 

Ну звісно. 

Я: «Так.» 

Через секунду: 

«Ноги сухі?» 

Я дивлюся на повідомлення. 

«Ти знущаєшся?» 

«Трохи.» 

«Ні.» 

«Співчуваю.» 

«Дякую. Твоя підтримка дуже відчувається.» 

Він надсилає смайлик. 

Я дивлюся на нього. 

Потім пишу: 

«Дякую за сьогодні.» 

І завмираю. 

Чомусь це здається занадто. 

Наче я щойно сказала щось серйозне. 

Хоча це буквально подяка. 

Люди дякують одне одному. 

Дорослі. 

Соціалізовані. 

Нормальні. 

Телефон вібрує. 

«Мені теж було добре.» 

І все. 

Без: 

Я прекрасно провів час. 

Ти неймовірна. 

Давай повторимо. 

Просто: 

«Мені теж було добре.» 

І чомусь саме це мені подобається. 

Бо мені теж було добре. 

Не магічно. 

Не «найкращий день у моєму житті». 

Не так, що я тепер хочу бігати під дощем і співати. 

Просто добре. 

Може, це взагалі недооцінене слово. 

Добре. 

З людиною може бути просто добре. 

І цього вже достатньо. 

Наступного ранку я прокидаюся з думкою: 

Не думати про Лева. 

І одразу думаю про Лева. 

— Бля. 

Пончік дивиться на мене. 

— Це не до тебе. 

Я лежу ще хвилин десять. 

Намагаюся згадати, як це взагалі почалося. 

Один незнайомий номер. 

Потім кава. 

Потім ще кава. 

Потім він сидить у мене на кухні. 

Тепер ми трималися за руки. 

Темп, насправді, цілком нормальний. 

Просто мій мозок уже намагається зрозуміти: 

І що тепер? 

Оце «тепер» — взагалі моє улюблене пекло. 

Щось сталося. 

І одразу треба знати, що воно означає. 

Поцілунок — що означає? 

Повідомлення — що означає? 

Він написав першим — що означає? 

Не написав — ще гірше, що означає? 

Я вирішую не починати. 

Сьогодні неділя. 

У мене вихідний. 

Я буду жити звичайне життя. 

Прибираю. 

Перу. 

Мию чашки. 

Пончік скидає з полиці якусь дрібницю. 

Я кажу: 

— Ні. 

Він дивиться на мене. 

— Ти прекрасно знаєш, що ні. 

Він іде. 

Через п’ять хвилин щось падає знову. 

Близько першої дня я вже майже пишаюся собою. 

Я жодного разу не написала Леву. 

Не перевіряла чат. 

Майже. 

Телефон лежить екраном донизу. 

Це важливо. 

Я навіть не знаю, чи він щось писав. 

Телефон вібрує. 

Я дивлюся. 

Лев: «Я вижив.» 

Я хмикаю. 

Я: «Вітаю.» 

«Ти рада?» 

Я думаю. 

«Я ще вирішую.» 

Він: 

«Знову?» 

Я: 

«Я послідовна людина.» 

«Ти сьогодні що робиш?» 

Оце вже небезпечно. 

Я відчуваю, як усередині одразу з’являється маленька настороженість. 

Не тому, що не хочу відповісти. 

А тому, що я знаю, куди це може вести. 

Побачимося? 

А ми вже бачилися вчора. 

Два дні поспіль? 

Це вже… 

Що? 

Занадто? 

Я не знаю. 

Раніше я не мала такої проблеми. 

Бо раніше ніхто особливо не хотів бачити мене два дні поспіль. 

Це не сумно. 

Просто факт. 

Я пишу: 

«Прибираю.» 

Він: 

«Співчуваю.» 

«Усі сьогодні дуже підтримуючі.» 

«Можу допомогти.» 

Я дивлюся на повідомлення. 

Ні. 

Так. 

Ні. 

Так. 

— Марто, ти не покличеш чоловіка прибирати квартиру. 

Пончік дивиться. 

— Я знаю, що ти теж проти. 

Телефон: 

«Можу принести щось смачне. І морально підтримувати.» 

Я усміхаюся. 

Оце вже складніше відхилити. 

Я: «Ти хочеш прийти до мене прибирати?» 

«Я хочу побачити Пончіка.» 

Я закочую очі. 

«А, от у чому справа.» 

«Не буду брехати.» 

Я стою посеред кімнати. 

Зі шваброю. 
Волосся зібране абияк. 

На мені стара футболка, яку я навіть удома не дуже люблю. 

І раптом думаю: 

А чому я маю бути готовою, щоб хтось мене побачив? 

Це моя квартира. 

Моє прибирання. 

Мій недільний хаос. 

Може, якщо людина приходить у моє життя, вона іноді бачитиме мене неідеальною. 

Може, навіть часто. 

Я пишу: 

«Приходь.» 

Надсилаю. 

І відразу дивлюся навколо. 

— Бля. 

Через сорок хвилин квартира виглядає так само. 

Тільки я втомлена. 

Я встигла помити підлогу на кухні. 

Потім вирішила, що треба ще протерти пил.