Розділ 5  ЗУСТРІЧ. 

Я прокидаюся в суботу о 9:14. 

Без будильника. 

Це вже підозріло. 

Я лежу в ліжку, дивлюся в стелю і намагаюся зрозуміти, чому прокинулася. 

Пончік спить у мене біля живота. 

За вікном тихо. 

Телефон лежить на тумбочці. 

Я дивлюся на нього. 

Не беру. 

Я доросла людина. 

Я не прокидаюся в суботу в дев’ятій ранку, щоб перевірити, чи написав мені чоловік. 

Ще хвилину лежу. 

Потім беру телефон. 

Нічого. 

— Чудово, — кажу я. 

І одразу розумію, наскільки це звучить образливо. 

Наче Лев зобов’язаний був прокинутися раніше за мене і написати. 

Я кладу телефон назад. 

— Я не чекаю. 

Пончік відкриває одне око. 

— Ти взагалі не в темі. 

Він заплющує його. 

Зрадник. 

Я йду на кухню. 

Ставлю чайник. 

Дістаю каву. 

Зефір. 

Субота. 

Можна. 

Ніби в інші дні не можна. 

Телефон вібрує саме тоді, коли я наливаю воду в чашку. 

Я завмираю. 

Не дивлюся одразу. 

Я ж не чекаю. 

Відраховую секунд п’ять. 

Це, мабуть, уже занадто. 

Беру телефон. 

Лев: «Доброго ранку.» 

І через секунду ще одне: 

«Або дня. Не знаю, чи ти ще жива.» 

Я усміхаюся. 

Ну от. 

Нормально. 

Тепер можна жити далі. 

Я: «Жива. Вже навіть кава є.» 

Лев: «Ого. Субота, а ти функціонуєш.» 

«Не перебільшуй. Я сиджу.» 

«Плануєш сьогодні щось робити?» 

І ось воно. 

Запитання. 

Дуже просте. 

Але я чомусь відчуваю, як усередині все одразу починає рахувати варіанти. 

Можна сказати, що нічого. 

Можна сказати, що зайнята. 

Можна запитати навіщо. 

Можна одразу зрозуміти, куди він веде. 

Можна зробити вигляд, що не зрозуміла. 

Я пишу: 

«Залежить від того, хто питає.» 

Він: 

«О, почалося.» 

Я: 

«Що?» 

«Твоя загадковість.» 

Я усміхаюся. 

«Я просто обережна.» 

Відповідь приходить не одразу. 

Кілька секунд. 

Потім: 

«Тоді офіційно запрошую тебе сьогодні погуляти зі мною.» 

Я дивлюся на екран. 

Офіційно. 

Мені хочеться посміхнутися. 

І водночас чомусь хочеться втекти. 

Не від нього. 

Від самого факту, що тепер це названо. 

Запрошую тебе. 

Не випадково зустрілися. 

Не зайшли на каву. 

Не почався дощ і довелося ховатися. 

Зустріч. 

Спеціально. 

Бо ми обоє хочемо побачитися. 

Телефон вібрує. 

«Марта?» 

Я пишу: 

«Я думаю.» 

«Скільки?» 

«Поки не знаю.» 

«Можу почекати.» 

Я дивлюся на його повідомлення. 

І чомусь мені стає спокійно. 

Бо він не пише: 

Ну давай. 

Чого ти думаєш? 

Ти ж нічого не робиш. 

Просто може почекати. 

А я… 

Я насправді вже знаю відповідь. 

Мені хочеться його побачити. 

Оце і є найскладніше. 

Не сказати «так». 

Складніше чесно визнати, що я сама цього хочу. 

Не тому, що він написав. 

Не тому, що треба відповісти взаємністю. 

Не тому, що незручно відмовляти. 

А тому що сьогодні субота. 

І я хочу вдягнутися. 

Вийти з дому. 

І піти кудись із Левом. 

Я дивлюся на чашку. 

Потім пишу: 

«Добре.» 

Він: 

«Добре — це так?» 

Я: 

«Не дратуй.» 

«О 15:00?» 

«Можна.» 

«Я зайду за тобою.» 

Я хочу написати: 

Не треба, я сама прийду. 

Пальці вже майже друкують. 

Але я зупиняюся. 

Чому не треба? 

Він хоче зайти. 

Мені не важко. 

Я нічого не втрачаю. 

— Боже, яка складна система, — кажу сама собі. 

Пончік сидить біля миски. 

Йому все одно. 

Я: «Добре.» 

І тільки коли повідомлення надсилається, я розумію, що зараз 10:03. 

До зустрічі п’ять годин. 

П’ять. 

Годин. 

Я могла б нічого не планувати. 

Але тепер, схоже, планую все. 

О 10:40 я вже думаю, що вдягнути. 

Це не тому, що я хвилююся. 

Я просто хочу виглядати як людина. 

О 11:15 я відкидаю перший варіант. 

О 11:37 — другий. 

О 12:04 я стою перед дзеркалом у футболці, джинсах і з виразом обличчя людини, яка програла війну. 

— Що тобі не так? 

Відображення мовчить. 

Дякую. 

Я переодягаюся ще раз. 

Потім ще. 

У якийсь момент Пончік заходить у кімнату. 

Сідає. 

Дивиться. 

— Не починай. 

Він дивиться. 

— Ти просто кіт. 

Він продовжує дивитися. 

— Іди. 

Не йде. 

Я залишаюся в чорній футболці й джинсах. 

Урешті-решт. 

Нехай Лев думає, що я так одягаюся завжди. 

Нехай. 

О 14:42 він пише: 

«Я скоро буду.» 

І ось тут я раптом відчуваю, як серце починає битися трохи швидше. 

— Не сміши мене, — кажу своєму організму. 
Воно не слухає. 

Я перевіряю волосся. 

Воно нормальне. 

Я перевіряю ще раз. 

Тепер уже не нормальне. 

Поправляю. 

Тепер дивне. 

Залишаю. 

— Все. Ти виходиш так. 

Пончік дивиться на мене з ліжка. 

— Якщо я запізнюся через тебе… 

Він позіхає. 

Звичайно. 

Телефон: 

«Я внизу.» 

Я завмираю. 

Все. 

Тепер уже не можна передумати. 

Тобто можна. 

Але це буде дуже дивно. 

Я беру сумку. 

Ключі. 

Телефон. 

Виходжу. 

Поки спускаюся сходами, думаю тільки одне: 

Не впасти. 

Це головне. 

Не треба бути цікавою.