Розділ 4  ТОЙ, ХТО ПИШЕ. 

Лев пише першим. 

Це я помічаю не одразу. 

Спочатку мені здається, що ми просто переписуємося. 

Звичайно. 

Нормально. 

Дорослі люди спілкуються. 

Потім одного дня я відкриваю наш чат і розумію, що за останні десять днів він починав розмову дев’ять разів. 

Дев’ять. 

Один раз я написала першою. 

І то тому, що побачила в магазині зефір зі смаком кави й відчула, що це інформація, яку він має знати. 

Я: «Зефір зі смаком кави. Світ зайшов надто далеко.» 

Він відповів: 

«Купила?» 

«Звісно.» 

«Тоді чекаю експертний висновок.» 

І все. 

З того моменту я теж почала писати. 

Не багато. 

Я не збираюся перетворюватися на людину, яка надсилає «доброго ранку ❤️» через тиждень знайомства. 

У мене є межі. 

Але якщо я бачу щось смішне — можу надіслати. 

Якщо Пончік сидить у коробці — надіслати. 

Якщо на роботі хтось сказав щось настільки дивне, що я фізично не можу залишити це в собі, — теж надіслати. 

І якось воно так виходить, що тепер я протягом дня іноді думаю: 

Це треба розказати Леву. 

Мені це не подобається. 

Тобто подобається. 

Але саме тому й не подобається. 

Бо раніше все, що зі мною відбувалося, просто… відбувалося. 

Я могла посміятися сама. 

Подумати щось сама. 

Прийти додому. 

Забути. 

А тепер у деяких речей ніби з’явився другий адресат. 

Я йду вулицею, бачу собаку в жовтому дощовику й думаю: 

Леву б сподобалося. 

І майже одразу: 

Чому я взагалі про це думаю? 

Наче він тихо оселився в якомусь куточку моєї голови. 

Не займає багато місця. 

Не заважає. 

Але вже живе там. 

І платить, зараза, не грошима, а смішними повідомленнями. 

Одного ранку я прокидаюся раніше за будильник. 

Дивлюся на телефон. 

6:42. 

Це протиприродно. 

Я лежу. 

Дивлюся в стелю. 

Пончік спить у мене в ногах, розтягнувшись так, ніби платить за це ліжко. 

Телефон лежить поруч. 

Я беру його. 

Нічого. 

Звісно. 

Люди о 6:42 не зобов’язані писати мені. 

Особливо Лев. 

Особливо враховуючи, що ми навіть не… 

Я зупиняю думку. 

Ми навіть не що? 

Не пара? 

Не друзі? 

Не знайомі? 

Я кладу телефон. 

Через хвилину беру знову. 

Нічого. 

— Ти хвора, — кажу сама собі. 

Пончік не прокидається. 

Дякую за підтримку. 

Я встаю. 

Роблю каву. 

Відкриваю холодильник. 

Дістаю зефір. 

Один рожевий. 

Один білий. 

Звичка. 

Телефон вібрує, коли я вже надкушую перший. 

Лев: «Ти вже прокинулася?» 

Я дивлюся на годинник. 

6:51. 

Я: «На жаль.» 

Він: 

«Я знав.» 

«Що саме?» 

«Що ти відповіси щось трагічне.» 

Я: 

«Я не люблю ранок.» 

Він: 

«Ранок теж не дуже тебе любить.» 

Я усміхаюся. 

— Дуже смішно. 

Пончік нарешті прокидається. 

І дивиться на мене. 

— Не ти. 

Я пишу: 

«Пішов ти.» 

Відповідь приходить майже одразу. 

«Доброго ранку, Марто.» 

І я дивлюся на це повідомлення. 

Просто на три слова. 

Доброго ранку, Марто. 

Нічого особливого. 

Нічого великого. 

Але мені раптом стає трохи шкода, що я не відповіла нормально. 

Я друкую: 

«Доброго ранку, Леве.» 

І надсилаю. 

Отак. 

Без сердечка. 

Я ж не божевільна. 

На роботі важкий день. 

Такий, після якого хочеться лягти під стіл і сказати: 

Мене немає. 

Але я сиджу. 

Працюю. 

Киваю. 

Відповідаю. 

У якийсь момент мені щось пояснюють уже третій раз. 

Я дивлюся на людину перед собою й намагаюся виглядати зацікавленою. 

Це складна акторська робота. 

Я заслуговую на «Оскар». 

Телефон у кишені вібрує. 

Я дістаю його під столом. 

Лев: «Як ти?» 

Я дивлюся на повідомлення. 

І вперше за день чесно хочу комусь відповісти. 

Не «нормально». 

Не «та працюю». 

Не «все ок». 

Я пишу: 

«Якщо чесно, я заїбалася.» 

Три крапки. 

Потім: 

«Можу подзвонити після роботи?» 

Я завмираю. 

Наче це якесь складне запитання. 

Хоча ми вже говорили телефоном. 

Довго. 

Не один раз. 

Але все одно кожного разу я відчуваю невелику тривогу. 

Бо телефонний дзвінок — це контакт у реальному часі. 

Ти не можеш двадцять хвилин дивитися на повідомлення, придумуючи ідеальну відповідь. 

Не можеш стерти. 

Переписати. 

Зникнути на годину, якщо раптом стало забагато. 

Ти просто є. 

І тебе чують. 

Я пишу: 

«Можеш.» 

Він: 

«Домовилися.» 
О 18:17 я виходжу з роботи. 

О 18:21 дзвонить Лев. 

— Ну? 

— Що «ну»? 

— Розповідай, хто тебе сьогодні довів. 

Я видихаю. 

І починаю. 

Спочатку коротко. 

Потім детальніше. 

Потім з’ясовується, що я вже десять хвилин розповідаю про одну ситуацію, яка, якщо чесно, не така вже й страшна. 

Просто мене зачепило. 

— І от навіщо так казати? — питаю я. 

— Не знаю. 

— От і я не знаю. 

— Ти хочеш, щоб я погодився з тобою, чи щоб допоміг розібратися? 

Я зупиняюся. 

— О. 

— Що? 

— Нормальне запитання. 

— Дякую. 

— Я серйозно. Мене зазвичай або одразу заспокоюють, або кажуть, що я перебільшую. 

— А ти? 

Я думаю. 

— Я хочу, щоб ти зараз просто сказав, що це справді було неприємно.