Розділ 3  НОВИЙ ГОЛОС У МОЄМУ ТЕЛЕФОНІ. 

Перша кава триває три години. 

Я дізнаюся про це тільки тому, що Лев раптом дивиться на телефон і каже: 

— Ого. 

— Що? 

— Ми вже три години сидимо. 

Я теж дивлюся на час. 

— Бля. 

— Це хороше «бля» чи погане? 

Я думаю. 

— Поки не знаю. 

— Стабільно. 

Ми сміємося. 

Насправді я знаю. 

Це хороше «бля». 

Просто не хочу видавати себе. 

У мене є звичка не показувати людині одразу, що вона мені подобається. 

Навіть якщо вона подобається. 

Навіть якщо я вже три години сиджу з нею в кав’ярні, хоча ще зранку хотіла після роботи тільки одного — лягти обличчям у ліжко і не вставати. 

Тепер я втомлена ще більше. 

Але чомусь не шкодую. 

Дивна справа. 

Ми говорили про роботу. 

Про котів. 

Про колишніх. 

Про те, що він одного разу намагався сам полагодити пральну машину й затопив сусідів. 

— Це була не моя вина, — каже Лев. 

— Ти полагодив пральну машину молотком. 

— У мене був план. 

— Який? 

— Зрозуміти, що я не сантехнік. 

Я сміюся так голосно, що жінка за сусіднім столиком дивиться на мене. 

Я трохи збавляю гучність. 

— Ти смієшся нормально, — каже він. 

— Що це означає? 

— Не знаю. Просто нормально. Не оце… 

Він показує щось середнє між посмішкою і спазмом. 

— Я не так сміюся. 

— Я знаю. 

— Ти мене бачив одну годину. 

— Три. 

Я дивлюся на нього. 

— Не зараховуй це як близькість. 

— Уже пізно. 

— Лев. 

— Марта. 

І чомусь після цього я знову сміюся. 

Коли ми виходимо, на вулиці вже темно. 

Повітря холодніше, ніж я думала. 

Я застібаю куртку. 

Лев дивиться на мене. 

— Ти далеко живеш? 

— Двадцять хвилин. 

— Пішки? 

— Ага. 

— Провести? 

Я автоматично хочу сказати: 

Не треба. 

Не тому, що не хочу. 

Просто я завжди так кажу. 

Не треба допомагати. 

Не треба проводжати. 

Не треба витрачати на мене час. 

Я сама. 

Я впораюся. 

Я можу. 

І взагалі це лише двадцять хвилин. 

Але він стоїть поруч і просто чекає відповіді. 

Не наполягає. 

Не каже, що вже пізно. 

Не робить із цього щось велике. 

Просто питає. 

І я раптом думаю: 

А може, не обов’язково весь час бути тією, яка сама? 

— Можеш, — кажу я. 

Він усміхається. 

— Дякую за дозвіл. 

— Не звикай. 

— Уже звикаю. 

— Я серйозно. 

— А я ні. 

— Це теж трохи лякає. 

— Мене? 

— Те, що ти такий спокійний. 

— Марто, я просто йду додому з дівчиною. 

— Ось саме. А поводишся так, ніби нічого страшного. 

— А має бути страшно? 

Я дивлюся на нього. 

— Ти мене зовсім не знаєш. 

— Я знаю, що ти любиш зефір. 

— Це важлива інформація. 

— Я теж так думаю. 

Ми йдемо. 

І весь шлях говоримо. 

Боже. 

Ми взагалі можемо хоч трохи помовчати? 

Можемо. 

Але не хочеться. 

Між нами немає оцих незручних пауз, які треба терміново чимось заповнювати. 

Іноді ми просто йдемо мовчки кілька секунд. 

Потім хтось щось помічає. 

Дурне. 

Випадкове. 

І розмова починається знову. 

Біля мого будинку я зупиняюся. 

— Ну все. 

— Ну все, — повторює він. 

Ми дивимося одне на одного. 

Це той момент, коли люди або кажуть «бувай», або роблять щось, про що потім думають всю ніч. 

На щастя, ми просто стоїмо. 

— Дякую за каву, — кажу я. 

— Дякую, що не втекла через десять хвилин. 

— Я хотіла. 

— Брешеш. 

— Так. 

Він усміхається. 

— Напишеш, коли зайдеш? 

І тут у мені щось на секунду напружується. 

Дурниця. 

Звичайне запитання. 

Але всередині одразу з’являється голос: 

Навіщо? 

Щоб контролювати? 

Щоб перевіряти? 

Що тепер, я маю звітувати? 

Я дивлюся на нього. 

Він просто чекає. 

Ніби це справді означає тільки те, що означає. 

Напиши, коли зайдеш. 

Щоб я знав, що ти дійшла. 

— Напишу, — кажу я. 

— Добре. 

Він робить крок назад. 

І я чекаю. 

Не знаю чого. 

Може, він мене обійме. 

Може, поцілує. 

Може, ще щось скаже. 

Але Лев просто піднімає руку. 

— Бувай, Марто. 

— Бувай. 

Я заходжу в під’їзд. 

Двері зачиняються. 

І тільки тоді я думаю: 

Серйозно? 

Я піднімаюся сходами. 

Нічого? 

Другий поверх. 

Навіть не обійняв? 

Третій. 

І тут я зупиняюся. 

— Марто, ти хвора, — кажу сама собі. 

Ще десять хвилин тому я боялася, що він може зробити щось зайве. 

Тепер мене трохи ображає, що він нічого не зробив. 
Логіка — моя сильна сторона. 

У квартирі мене зустрічає Пончік. 

Точніше, не зустрічає. 

Він лежить посеред коридору й дивиться на мене так, ніби я повернулася через три роки без попередження. 

— Не починай. 

Я знімаю куртку. 

Телефон уже в руці. 

Лев: «Дійшла?» 

Я дивлюся на повідомлення. 

Він написав першим. 

Чомусь від цього мені стає тепло. 

Трохи. 

Дуже трохи. 

Я не хвора. 

Я просто нормальна людина, якій приємно, коли про неї питають. 

Мабуть. 

Я: «Так. І Пончік уже подав на мене скаргу.» 

Відповідь приходить швидко. 

«За що?» 

«Я була відсутня довше, ніж дозволено договором.» 

«Суворий орендодавець.» 

«Ти навіть не уявляєш.» 

«Завтра покажеш фото.»