Розділ 2  ВТОМЛЕНА, АЛЕ ТРИМАЮСЯ. 

Номер все ще незнайомий. 

«Привіт. Це Марта?» 

Я дивлюся на повідомлення ще хвилину. 

Потім дві. 

Наче від того, скільки я дивитимусь, воно почне пояснювати себе. 

Не починає. 

Зазвичай я не відповідаю незнайомим людям. 

Це хороше правило. 

У мене взагалі багато хороших правил, які я сама собі придумала, щоб випадково не сталося нічого непередбачуваного. 

Не знайомитися першою. 

Не нав’язуватися. 

Не писати, якщо людина не пише. 

Не говорити зайвого. 

Не чекати занадто багато. 

Не закохуватися в людей, яких погано знаєш. 

Останнє правило з’явилося після того, як я один раз закохалася в людину, з якою навіть не була знайома. 

Але то не рахується. 

Ми один раз їхали разом у ліфті. 

У нього були гарні руки. 

Я тоді три тижні думала, що між нами щось є. 

Нічого між нами не було. 

Навіть «привіт». 

Тому тепер я обережна. 

Я беру телефон. 

Пишу: 

«Так. А хто це?» 

Дивлюся. 

Стираю. 

Занадто різко. 

Пишу: 

«Привіт) Так» 

Стираю. 

Ні. 

Наче я занадто рада. 

Я кладу телефон. 

Пончік дивиться на мене з крісла. 

— Не дивись так. 

Телефон вібрує. 

Я беру його одразу. 

Звісно. 

«Лев. Ми познайомилися вчора. Ти мені дала номер.» 

Я завмираю. 

Учора? 

Я намагаюся згадати. 

Робота. 

Магазин. 

Дощ. 

Калюжа. 

Чоловік із собакою? 

Ні. 

Бариста? 

Ні, я брала каву сама. 

Кур’єр? 

Боже. 

Я дала комусь свій номер? 

Потім згадую. 

А. 

Точно. 

Він. 

Я навіть сідаю рівніше. 

Він стояв біля переходу. 

У темній куртці. 

Під дощем. 

Я тоді чекала зеленого світла і намагалася не наступити в ще одну калюжу. 

— Ви так серйозно її обійшли, ніби там крокодил, — сказав він. 

Я подивилася на нього. 

— Ви не бачили, що було з попередньою. 

Він усміхнувся. 

І все. 

Ну, не зовсім все. 

Ми пішли в один бік. 

Поговорили. 

Хвилин десять. 

Може, п’ятнадцять. 

Він розповів, що загубився, хоча жив у цьому районі вже майже рік. 

Я сказала, що це талант. 

Він сказав, що я дуже добра. 

Я сказала, що це була іронія. 

Потім він запитав: 

— Можна я вам напишу? 

І я сказала: 

— Можна. 

Оце «можна» зараз лежить у мене в телефоні і чомусь робить вечір не таким звичайним. 

Я дивлюся на його ім’я. 

Лев. 

Мені трохи смішно. 

Не тому, що ім’я смішне. 

Просто він справді виглядав як Лев. 

Темне волосся. 

Щетина. 

Спокійний погляд. 

Трохи нахабна усмішка. 

Ніби людина, яка може сказати дурницю і не вибачатися за неї. 

Я пишу: 

«А, точно. Привіт 😄» 

Відповідь приходить майже одразу. 

«Я вже почав переживати, що ти дала номер не мені.» 

Я усміхаюся. 

Неприємно усміхаюся. 

Тобто приємно. 

Просто я не люблю, коли щось приємне стається без попередження. 

Від цього одразу хочеться знайти підступ. 

Я пишу: 

«Можливо, я взагалі всім даю номер.» 

Він: 

«Тоді я сподіваюся, що я хоча б у топ-10.» 

Я: 

«Поки що не визначилася.» 

Він: 

«Справедливо. Я теж ще не визначився, чи варто тобі довіряти.» 

Я дивлюся на екран. 

«Чому?» 

Три крапки. 

«Ти дуже впевнено брешеш.» 

Я сміюся. 

Пончік прокидається і дивиться на мене так, ніби я порушую громадський порядок. 

— Пробач. 

Телефон знову вібрує. 

Ми переписуємося. 

Спочатку про дощ. 

Потім про район. 

Потім про котів. 

Виявляється, він теж колись жив із котом. 

— І як? — питаю. 

— Я платив за квартиру. Він дозволяв мені там жити. 

— Нормальний договір. 

— Ти розумієш. 

— Я теж живу з орендодавцем. 

— Пончік? 

— Так. 

— Суворий? 

— У нього обличчя, ніби він уже бачив мою смерть. 

Лев надсилає смайлик. 

Потім: 

«Ти втомлена?» 

Я дивлюся на це запитання довше, ніж потрібно. 

Бо я не знаю, що відповісти. 

Так. 

Дуже. 

Я втомлена від роботи. 

Від дороги. 

Від людей. 

Від того, що постійно треба щось вирішувати. 

Від себе, яка ніяк не вирішить, чого хоче. 

Від того, що втома чомусь не дає мені права зупинитися. 

Але ми знайомі один день. 

Тому я пишу: 

«Трохи. А ти?» 

Він відповідає: 

«Так.» 

І ще через кілька секунд: 

«Але тримаюся.» 

Я дивлюся на ці два слова. 

Але тримаюся. 

Щось у них мені знайоме. 

Наче це не відповідь. 

А спосіб життя. 

Я пишу: 

«Хороша назва для клубу.» 

Він: «Клуб втомлених, які роблять вигляд, що все нормально?» 

Я: 

«Так. Але членські внески платити не хочу.» 

«Домовилися. Тоді платимо кавою.» 

Я не відповідаю. 

Дивлюся на повідомлення. 

«Це запрошення?» 

«Це дуже завуальоване запрошення.» 

Я усміхаюся. 

Звісно, він не просто так написав. 

Звісно, це було зрозуміло. 

Просто поки він не сказав прямо, я могла вдавати, що нічого не відбувається. 

Я кладу телефон на ковдру. 

Знову беру. 

Пишу: 

«Я подумаю.» 

Він: 

«Я терплячий.» 

Бреше. 

Я не знаю, чому вирішую, що бреше. 

Можливо, через його усмішку, яку я пам’ятаю. 

Можливо, через те, що ніхто терплячий не пише людині через п’ять хвилин після того, як вона дала номер.