Розділ 1  НЕ ВИБИРАЮ. ПРОСТО ЖИВУ.

Будильник дзвонить о 7:00. 

Я натискаю «сон ще на 5 хвилин». 

Прокидаюся о 7:25. 

Це не п’ять хвилин. 

Це якийсь окремий часовий пояс, у якому я живу постійно. 

Пончік уже дивиться на мене так, ніби я винна йому аліменти. 

— Доброго ранку, царю, — бурмочу йому в маківку. 

Він відвертається. 

Ображений. 

Наче це я проспала його життя. 

На кухні холодно. Я вмикаю чайник, відкриваю холодильник і кілька секунд просто дивлюся всередину. 

Ніби там може бути відповідь. 

Її немає. 

Є яйця. 

Є сир. 

Є щось у контейнері, що я поклала туди три дні тому і тепер не хочу знати, що це. 

Я беру зефір. 

Два. 

Кава і два зефіри. 

Не тому, що я хочу солодкого. 

Просто це смачно. 

Я фотографую чашку. 

Один зефір рожевий, другий білий. Вони лежать поруч на маленькій тарілці, і на фотографії все виглядає так, ніби я знаю, що роблю зі своїм життям. 

Мені подобається ця ілюзія. 

На роботі я відкриваю список справ. 

Потім ще один. 

Потім повідомлення. 

Потім знову список. 

Люди говорять. 

Я слухаю. 

Відповідаю. 

Посміхаюся, коли треба. 

Киваю, коли не знаю, що ще зробити. 

Роблю. 

Переробляю. 

Перевіряю. 

Надсилаю. 

Чекаю. 

Знову роблю. 

У якийсь момент ловлю себе на думці, що я вже двадцять хвилин дивлюся в один і той самий документ. 

Не тому, що він складний. 

Я просто втомилася. 

Але втома — це не причина зупинятися. 

Принаймні так я звикла думати. 

Тому я продовжую. 

Увечері душ. 

Пончік на колінах. 

Серіал, який я вже бачила. 

Телефон у руці. 

Я лежу під ковдрою і дивлюся в екран. 

Десь хтось одружився. 

Хтось народив дитину. 

Хтось переїхав у іншу країну. 

Хтось відкрив бізнес. 

Хтось купив квартиру. 

Хтось схуд. 

Хтось став відомим. 

Хтось знайшов себе. 

Я перегортаю. 

Ще одна фотографія. 

Ще одна. 

Ще. 

Потім блокую телефон. 

У кімнаті темно. 

Пончік сопе поруч. 

Я дивлюся в стелю. 

Мені нормально. 

Не чудово. 

Не погано. 

Просто нормально. 

Іноді мені здається, що «нормально» — це найчесніше слово в моєму житті. 

Я не нещасна. 

Це було б занадто драматично. 

Я не щаслива. 

Це теж було б неправдою. 

Я просто… 

живу. 

Як заведено. 

Прокидаюся. 

Працюю. 

Їм. 

Купую щось смачне. 

Повертаюся додому. 

Дивлюся серіали. 

Сплю. 

Іноді думаю, що треба щось змінити. 

Потім думаю, що зараз не час. 

Потім забуваю. 

У мене є звичка не ставити собі зайвих запитань. 

Бо якщо запитати себе, наприклад: 

«Марта, а ти взагалі цього хочеш?» 

можна отримати відповідь, на яку доведеться щось робити. 

А я не люблю, коли від мене щось потрібно. 

Навіть якщо це я сама. 

Тому краще не питати. 

Життя і так прекрасно справляється без моєї участі. 

Воно саме вирішує, коли вставати. 

Саме вирішує, куди йти. 

Саме вирішує, з ким говорити. 

Саме вирішує, що нормально. 

А я просто виконую інструкцію. 

Мабуть, так навіть легше. 

У п’ятницю я повертаюся додому трохи пізніше. 

На вулиці щойно пройшов дощ. 

Асфальт блищить під ліхтарями. 

Я йду повільно, бо кросівки вже мокрі. 

Наступаю в калюжу. 

— Бля. 

Дуже доросла реакція. 

Я дивлюся вниз. 

Вода затекла під кросівок. 

Стою посеред тротуару і думаю, що тепер нога буде мокра до самого дому. 

Могла б обійти. 

Але вже пізно. 

Калюжа перемогла. 

Я йду далі. 

На перехресті червоне світло. 

Навколо люди. 

Машини. 

Шум. 

Світло вікон. 

Десь сміються. 

Десь хтось свариться телефоном. 

Десь хтось поспішає. 

А я раптом думаю: 

Цікаво, скільки людей зараз теж просто живуть? 

Не будують великих планів. 

Не змінюють життя. 

Не стають кращими версіями себе. 

Просто повертаються додому. 

З мокрими ногами. 

З пакетом продуктів. 

З думкою, що завтра треба прати. 

Я усміхаюся. 

Може, таких більшість. 

Може, це і є нормальне життя. 

Може, не обов’язково весь час кудись рости. 

Може, можна просто бути. 

Я переходжу дорогу. 

Купую в магазині молоко, корм для Пончіка і зефір. 

Два. 

Звісно. 

Удома Пончік зустрічає мене без особливого ентузіазму. 

— Я теж скучила, — кажу. 

Він дивиться на мене. 

— Так, я бачу. 

Я знімаю мокрі кросівки. 

Переодягаюся в піжаму. 

Ставлю чайник. 
 
Відкриваю серіал. 

Життя не болить. 

Але й не щемить. 

І, мабуть, саме це я називаю спокоєм. 

Я не знаю, що завтра станеться. 

І не дуже хочу знати. 

Бо завтра буде таким самим. 

Напевно. 

О 22:47 мені приходить повідомлення. 

Незнайомий номер. 

Я дивлюся на екран. 

Одне речення. 

«Привіт. Це Марта?» 

Я не відповідаю одразу. 

Дивлюся на повідомлення. 

Потім кладу телефон екраном вниз. 

Пончік ворушить вухом. 

— Не починай, — кажу йому. 

Я ще не знаю, що це повідомлення змінить моє життя. 

Та й не думаю про це. 

Для мене це просто повідомлення. 

Ще одна маленька річ у звичайному дні. 

Я беру з тарілки зефір. 

Відкушую. 

І думаю, що завтра треба купити каву.