Глава 1. Цілком пристойне містечко або Навіщо з'явилися два Віктори

Вуличні пристрасті та театральний побут чудово вживалися під одним дахом.

     "На жаль, цим починається і закінчується те, що чудово уживається тут", - подумав дах.

     - Цього не може бути! Так не буває! - шепнула дівчина своєму супутникові в третьому ряду зали для глядачів.

      - Не може бути! Не буває!

      - Не буває!

      Слова прошелестіли по рядах, як важке зітхання.

     Симпатична мадам у ложі бенуару зробила губки бантиком і повернулася у профіль. Навіщо? У театр вона ходила зі своєю подружкою, яка вже тридцять років тому підтвердила, що її профіль чудовий, а вміння робити губки бантиком доведено до досконалості, але це не допомогло ні тій, ні іншій.

      - Так не буває, - зітхнула подружка і поправила чарівний шарфик, яким вона успішно прикривала свою шию. Шарфи грали в її житті чималу роль. Це була вірна подружка, яка все ще могла собі дозволити показувати зону декольте, але при цьому потрібно було все-таки носити легкий шарфик. Самі розумієте, навіщо…

      - Цього не може бути, щось ми перемудрили, - подумав суфлер у будці, гортаючи текст п'єси, який він знав напам'ять уже кілька років. Це був фахівець своєї справи: він не лише підказував репліки акторам, а й робив правильні акценти. І не лише акторам. І не лише за текстом.

      Головна героїня зустрілася очима з молодим чоловіком, що сидів у першому ряду партеру і, буквально, забула куди йшла.

      "І тут я забула куди йшла", - подумала головна героїня, тому що софіти заважали їй точніше розглянути очі цього глядача.

      Крім того, вона знала, хто саме мав сидіти на цьому місці.

     Очі, мабуть, були зеленими.

      Хоча… Що вона могла розглянути зі сцени?

      Амплуа гуляло саме собою, знаючи, що у потрібний час воно здійснить посадку в потрібному місці.

      У театральному кафе солідні люди вели розумні розмови, бо вдень вони вже заглянули сюди на бізнес-ланч і подумали: «Але ж непогане містечко - посидіти, поговорити».

      Дзеркало в кафе прислухалося до того, що відбувається за стіною, в залі для глядачів, і беззвучно зітхало - на жаль, глядачі театру і відвідувачі театрального кафе вже багато років «не дотягували»…

      Парочка біля стійки дивилася на портрет Станіславського, навряд чи пізнаючи його, і трималася за руки.

      - Так не буває, - сказала вона.

      Навіть не сказала, а промовила.

      У повітрі літали враження.

      Василь Іванович так уважно стежив за дією на сцені, що його громадянська дружина (тобто - кохана) мимоволі подумала «Здається йому пофіг моя прекрасність та загадковість. Добре, що у головної героїні закороткі ноги...»

      Мама Василя Івановича так любила квіти, що, даючи ім'я синочку, вибирала між ім'ям Роман (щоб був Ромашкою) чи Василь (щоб був Волошка)… А потім, коли він у дитячому садку запитав: «А хто такий Чапаєв? Сподіваюся, це хороша людина?», - було вже пізно враховувати, що тата Василька звали Іваном...

      Громадянська дружина Василя Івановича знаходила це дуже милим. Вона і його самого знаходила дуже милим і, єдине, що їй не подобалося, - це назва ролі, яку вона грала в цей момент. Подруга, співмешканка, та й «громадянська дружина» - це було не про неї.

      Слово «громадянський» у неї протиставлялося слову «військовий», оскільки вона виросла в сім'ї офіцера, тому вона писала роман під робочою назвою «Цивільний шлюб», але собі воліла придумати іншу назва для своєї ролі.

      Справа, втім, була не в назві, а в суті, але… оскільки дія відбувалася в залі для глядачів, то назва теж мала значення…

      Або грала роль…

      Що, як правило, одне й те саме…

      - Так не буває! Цього не може бути! - майнуло в дзеркалі.

      - Я маю дуже гарний вигляд, - подумала Антуанета, і це її відчуття пішло по рядах, звиваючись і торкаючись до нехитрих нарядів глядачів.

      Так, пішли безповоротно часи боа та вечірніх суконь із голими плечима у театрі.

      Пішли безповоротно.

      - Так не буває, - думала шикарна вечірня сукня багато років тому. Але про ці думки здогадувалося тільки дзеркало в гардеробі, якому теж довелося чимало побачити за своє життя.

     - На жаль, так не буває, - зітхнула генеральна репетиція. Вона добре знала закони всіх жанрів і вже не могла покладатися тільки на долю.

      - Кохання та ненависть - це бутафорія, - глибокодумно повторив на сцені лірик по суті, але герой-коханець за покликанням. - Звільніть сцену від бутафорії - і нічого не лишиться.

      - Так не буває! Цього не може бути! - вигукнула у відповідь його дружина по ходу п'єси, стискаючи в руках шовкову хустку, яка, здається, була запозичена у Дездемони й пахла чужими духами.

     Вигукнула зі сльозами.

     Сльози були справжніми.

      - Щось має залишатися, - глибокодумно зауважила Нора, яка зараз чепурилася в гримерці, - Не може бути, щоб почуття просто розчинялися в космосі…

      - Щось має залишатися, - промайнула думка в дзеркалі, ловлячи погляд молодої пані, яка йшла по життю з девізом «Все погано», але дуже хотіла цього позбутися, і саме для цього ходила до театру.

      - Не може бути, щоб усе минало безслідно, - відчуло враження наприкінці другого акту, - десь у Всесвіті має бути місце, де осідають ці порошинки… Іноді вони кружляють у повітрі… Іноді прилітають сюди…

      - Тату, це Оля, - в антракті син Василя Івановича представив батькові свою подружку. І пояснив: - Моя кохана дівчина…

      Усі мило посміхнулися. А хлопчик продовжував:

      - Олю, це мій тато. А це - Олена… Улюблена дівчина мого тата…

      "Як просто і як безумовно, - подумала Олена, - Так ось воно: улюблена дівчина мого тата ... Це і є я ..."

      - Пора, - подумав другий дзвінок і затремтів так, що всі стрепенулися.

      «Разом добре, коли мурашки від того самого бігають» - цю думку драматург повторив кілька разів, розуміючи, що якщо вкладати її в вуста якогось персонажа, то треба буде зробити так, щоб вона звучала більш витончено.