Два виходи

- Не видно і не видно, - міністр відмахнувся, - чого Ви до них причепилися?

Чоловік стрімко рушив в інший бік і зник у натовпі високопосадовців, що хаотично шукали маршрут до загальної зали. Його помічник, невисокий худорлявий чолов’яга у чорному костюмі, тихенько трусив клусом поруч, щось постійно нагадуючи начальнику. Віддаль вони походили на Шер-хана і Табакі, які заблукали у величезній металевій багатоповерхівці Нью-Йорку.

- Жодної, жодної поваги до преси, - Андрій, так і не отримавши відповіді, повільно шуснув слідом.

Засідання розпочнеться за п’ять хвилин і він мусив встигнути - не щодня журналістів запрошували на закриту зустріч у штаб-квартирі ООН.

Простора зала наповнювалася різношерстим людом. Можновладці усього світу з’явилися тут сьогодні, щоб нарешті підвести червону риску під «неправдивими інсинуаціями», як їх назвав один президент, та заспокоїти свої народи, що, до слова, зовсім не панікували.

- Хто цей Нік Філіпенко? - журналіст поруч із Андрієм зачепив свого колегу. - Він хоч професор?

Той лишень мовчки знизав плечима. Решту теж цікавило це питання:

- Він вчений чи якийсь шкільний викладач?..

- З якого вишу?

- Нас годувати будуть?

Людська біомаса поступово розгалужувалася згідно придбаних квитків, соціального статусу та займаних посад: члени організації попереду, кореспонденти ближче до виходу.

- Шановні представники країн-членів! Шановні представники міжнародної преси! - генсек голосно привітав усіх присутніх. - Маю за честь розпочати нове, сподіваюся, що не останнє, - він усміхнувся собі під ніс, - засідання генеральної асамблеї ООН.

Зала ще гомоніла, але гуркіт сотень голосів поступово спадав і усі присутні отримали можливість почути щось важливе.

Генеральний секретар розпочав доповідь, примушуючи гостей згадати, нащо вони тут. А й дійсно!

Андрій вже забув, як усе починалося. Першими щось помітили селяни. Так-так. Жителі провінції. Саме вони вказали на дивну аномалію, але містянам в усі часи не було діла до потреб села. Щільний графік, затори, концентрація на власному «Я», кар’єрі, технологіях… лічити можна до нескінченності.

Навіть елементарне світлове забруднення. От вийдіть вночі на вулицю і підведіть очі. Хто з вас побачить рукав Чумацького шляху? А хто знайде сузір’я Оріон? Цефей? І містяни нічого не помітили. Не помітили, як зникли зорі…

Ось і Андрій зловив ґаву. Раніше він частенько дивився в небо. Іноді, коли не бракувало часу, міг вийти на балкон і цілу вічність стирчати на холоді, споглядаючи неземну красу. Ще в дитинстві, дивлячись вгору, називав зоряне небо «Книгою часу», бо як зазирнути далеко вглиб, можна побачити події сивої давнини: мільярди років історії. А потім виріс…

Приходить він якось заклопотаний пізно ввечері, а дружина й каже:

- Ти бачив останні новини?

Хлопець у відповідь лиш посміхнувся  та попросив вечерю. За написанням своїх статей він зовсім не звертав уваги на інші. Як то кажуть, не той п’є, хто варить.

Вона узяла його за руку і разом сім’я рушила до вікна.

- Дивись…

Хлопець довго не міг збагнути, що трапилося. Ці жінки… Навіть в такій звичайній побутовій ситуації говорять загадками.

- Куди?

- Полічи зорі. Скільки бачиш?

Дівчина усміхнулася, як на першому побаченні…

- Запрошую доктора Філіпенка! - пролунало у вухах.

Він вже забув, що сидить в найважливішій будівлі планети, чекаючи на доповідь, яка «змінить світ».

На трибуну підійнявся чоловік середнього зросту в чорному піджаку, з якого стирчав яскраво зелений джемпер. Він невпевнено дістав свої папери та випростався, роздивляючись нову аудиторію.

- Вітаю шановну публіку, - трохи затявшись, доктор астрофізики розпочав. - Я Нік Філіпенко, професор університету Берклі.

- Пане професор, - втрутився секретар, - ми Вас усі знаємо. Ближче до суті.

Доктор мимоволі зиркнув в бік генсека та продовжив.

- Мені доручили пояснити суспільству, що коїться останні три роки, - науковець бухикнув собі під носа. - А саме, - підійняв палець догори, - прокоментувати астрономічну аномалію: відсутність певного переліку небесних об’єктів.

Увесь зал нарешті стих. Андрій міг чути важке дихання сусіда, який не встиг пообідати і зі звірячим апетитом наминав сендвіч.

- Докторе, чи не могли б Ви говорити простіше? - генсек знов усміхнувся. - Ми тут не звикли до складних наукових промов.

- Звичайно. Я підготував маленьку презентацію. Її написано простою мовою. Тому…

Він нахилився до свого ноутбука, який за мить до цього увімкнув. Проектор відтворив на великому екрані зоряне небо, знайоме кожному землянину. Принаймні так вважав професор.

- Цей пейзаж більшість з вас могли спостерігати раніше. Звісно, в залежності від місця перебування на земній кулі.

- Простіше, професоре. Простіше, - генсек знов не витримав.

- Добре, - Філіпенко нервово перемкнув презентацію.

Наступна сторінка являла собою фото того ж неба, та вже майже порожнього. Якихось двадцять-тридцять зорь сумно дивилися на гостей конференц-залу.