ПРОЛОГ

Я нахилила голову набік, сидячи на розлогій гілці стародавнього дерева, чия кора нагадувала застиглу річку часу. Місцями між глибокими тріщинами пробивалося слабке блакитне світіння — залишки давньої магії, що досі жила в його корінні. Мої зелені очі звузилися, слідкуючи за ледь помітними постатями, що метушилися внизу, у туманних низинах Анітари. Туман повільно стелився між пагорбами, час від часу оголюючи клаптики темної землі та старі кам*яні руїни. Мої губи розтягнулися в подобі усмішки — дивної, майже механічної, бо щиро усміхатися я вже давно розучилася. Тисяча років минула після Великої Першої Магічної Битви, а гра лише почала набирати обертів.

«Шістка»...

Шість тотемів, що повільно проявлялися на полотні реальності. Он у близнюків Світлових, у замку Сесилії Брайн, призвалися два легендарні тотеми з Шістки: у хлопця, Дє Джуна — каракал Едгар, тотем Сонця; у дівчинки, Ані — витончений одноріг Фрідріх, тотем Колоску. Каракал означав Віру, а одноріг — Життя, що пробивається крізь камінь. Два символи, два різні шляхи, які вже почали переплітатися в одній історії.

Озирнувшись замислено, я легко і вправно зіскочила з гілки, нечутно приземлившись на м*яку траву. Кілька травинок хитнулися від приземлення, а навколо моїх кросівок на мить спалахнули крихітні іскри магії. Я потягнулася, поправивши свою червоно-помаранчеву кофтину в смужку, що дивним чином виділялася серед цього вічного магічного сутінку.

— Ця гра продовжиться, — я звернулася більше до себе, ніж до тіней, що мерехтіли в тумані. Мій голос був спокійним, проте в ньому відчувалася ледь прихована впевненість. — І правила тут встановлюватиме не Синзах, не Серафима, а я.

Юнак з довгим білим волоссям, що випромінювало м*яке місячне сяйво, повагом кивнув, підтримуючи моє рішення. Пасма його волосся ледь ворухнулися від прохолодного вітру.

— Звісно, продовжиться! — озвався весело хлопчина з кучерями коричневого кольору, Беста, перший володар брошки у формі краплини води. На його обличчі з*явилася широка, майже безтурботна усмішка. — Сподіваюся, той чи та, хто матиме мого тотема та мою брошку, буде характером нагадувати мене!

Я хитнула головою, від чого моє світло русе волосся злегка сіпнулося, ловлячи відблиски нетутешнього світла. Десь далеко, за туманом, почувся глухий гуркіт, наче сама земля нагадувала нам про стару магію.

— Сподіваюся, вони зможуть чогось добитися... — тихо мовив хлопчина з чорним волоссям та очима кольору весняного листя, Аластор, чий Громовий спис був прикрашений гравіюванням забутих епох та ледь помітними візерунками блискавок. На вістрі списа на мить пробігла тоненька електрична іскра, перш ніж згаснути.

— Позитивніше, Лицарю Алої Арки, — озвалася дівчина, на шиї якої красувалася підвіска з Крижинкою. Навколо неї витав легкий холод, через який крапельки вологи на траві вкрилися тонкою сріблястою кіркою.

Я перевела погляд на неї і кивнула, згоджуючись: позитив нам був потрібен як повітря. Бо їм, можливо, і не судилося більше вийти у справжню гру, лишившись вічними спостерігачами. Але колись, можливо, коли спливуть ще десятиліття, я зможу нарешті спуститися на Анітару, скинути цей тягар могутності й походити там, побути простою чарівницею, а не тією, котра крутить долями кожного, як собі заманеться.

На мить я заплющила очі. Вітер торкнувся обличчя, принісши запах вологої трави, старого каміння й чогось невловимо магічного. Десь унизу знову промайнула постать, і я розплющила очі.

Гра вже почалася.