Два мости між трьох світів

Переїзд у кам’яні стіни

Десь у далині було чутно грім, коли я сидів на підвіконні і грав на музичній чаші. Тут у мою кімнату постукали. Я ледве не виронив чашу, я знав що сьогодні я був тут один, всі пішли на озеро купатися під дощем, а мені було погано, і вхід у хату був точно зачинений, а у тих хто пішов, ключи були, але… Якого біса стукіт продовжувався? Він ставав гучнішим, коли я напруженим і трохи тремтячим голосом сказав: 
 
— Хто там?  

 

З-за дверей почулося дуже невдоволене бурмотіння, а після кроки які направлялись у кухню. Я зліз з підвіконня і взяв свої нотатки з уроків до рук. Дощ почав посилюватись, а я читав свої записи які були осяяні свічкою. Через деякий час, я поклав поруч з собою зошит і подивився на двері. Це був домовик. Вчора співмешканці сварилися, тож я не здивувався. Він, домовик, дуже не любить сварки. Гадаю, сьогодні йому потрібно буде покласти більше хліба і печива ніж вчора. 

Я встав з підвіконня і пішов на кухню. Блискавка розрізала небо освітлюючи кухню. Я швидко взяв їжу і пішов за пічку. Там стояв невеликий пень. Це було місце спеціально для підношення домовику. Я швидко поклав ласощі і пішов геть з кухні. 

Я хутко постелив собі ліжко, прибрав чашу і ліг на кровать. Через фізичну втому після недавньої хвороби, я швидко заснув.  

Снився мені дикий ліс, у якому я сидів перед багаттям. Було тихо. У гілках дерев дув вітер, а десь серед крон лісу співали пташки, наче розмовляли зі мною.  

Але… Я прокинувся. За вікном співали пташки, було чутно різну худобу. На вулиці сонце лише починало вставати. Поруч у кімнаті на кроватях спали усі. Я швидко піднявся і пішов на вулицю. Виводячи скот та інше, оскільки… якщо я вже один прокинувся, то чому б і ні? Тут було чутно тихий вітер і завивання ще не заснушвись лисиць. Я пішов додому. Я називав тепер це місце домом. Печально… Взяв сапу до рук і пішов на горóд. 

Через декілька годин я побачив що мої співмешканці вийшли у поле, коли вони вийшли до мене та привіталися.  

Я хотів би полаяти їх за позавчорашню сварку, але сжав губи у невелику смужку та продовжив сапати сорняки інколи дивлячись де стоїть Житомир.  

Коли сонце піднялося над нами, Матір позвала нас до столу. Ми всі усміхнулися їй і пішли до неї у двір.  

 

— Домовик, підеш зі мною у новий дім на декілька років? 

 

Кіт торкнувся лобом моєї голови – знак згоди. Я взяв іншу невелику фігурку з шафи і поклав її у сумку, після чого впустив в сумку кота. Він наче зник.  

 

Приїхавши до виїзду з села я підібрав до себе ще Мальву. Так було заведено – лише хлопці сидять на конях. Але вони обов’язково повинні брати до себе ще одну людину, чи то дівчина, чи хлопець – різниці немає. 

Через декілька годин нас наздогнав – Житомир. Ми зупинилися біля озера, щоб дати коням трохи відпочити, тож тут можна було випити води і трохи розім’ятися. На місці вже були інші підлітки, ми були не одні. Мальва і ще одна дівчина пішли трохи погуляти вздовж озера щоб відпочити від сидіння. 

 

— Не забувайте про тіняв, дівчат! — дівчини кивнули мені, а я пожав руку Житомиру. 

— Дан, ти як взагалі, як справи? 

— Та добре все. Тільки, отой во, кінь декілька разів ледве не скочив за метеликом. — я був трохи злий на коня.  

— За метеликом?! — Житомир зареготав, а я склав руки на грудях і відвернувся від нього. — Та все! Все! Не буду я більше сміятися! — сказав він, на його очах виднілися сльози від сміху, коли від ледь стримував сміх. 

 

Коли сонце вже сідало за ліс, ми тільки під’їхали до величезної кам’яної стіни. Ми з Житомиром продовжували сидіти на конях, а дівчата пішли до натовпу. 

Було чутно шум вітру, пташок, цвіркунів, гул натовпу. 

Перед величезними дерев’яними воротами стояв чоловік одягнений як і більшість хлоп’яків тут – біла вишиванка і червоні брюки. 

Він кілька разів гучно плеснув у долоні, усі замовчали і він почав говорити. Його голос був суворим, але у той же час трохи ніжним. Здавалося, наче після того як він почав говорити, вітер трохи стих. 

 

— Дорогі першокласники Академії Вишерозу! Я радий вас вітати на цій землі. Хтось з вас приїхав здалеку, тож я не буду вас затримувати, лишень скажу декілька слів. Коли ви будете зараз заходити до академії, візьміть ключі біля одного з пунктів видачі. Їх чотири. Два з лівої сторони – дівчачі. Два з правої сторони – хлоп’ячі. Не плутайте. До того ж, завтра о десятій вас зберуть на галявині у внутрішньому дворі для розподілення по класах. Якщо вам потрібно до знахарів, то це на першому поверсі, від входу поворот направо і до кінця коридору. Якщо будуть ще питання: я та ще декілька вчителів будемо знаходитися біля входу. Будемо потрібні, питайте що треба. Мне звуть Грозан Воронько Северинович. Для вас – Воронько Северинович. Се-ве-ри-но-вич. До того ж, за територію Академії вночі, а це після заходу сонця, виходити не можна! А так, ласкаво просимо! — він усміхнувся. 

 

Усі знов загомоніли і почали потроху заходити до академії. Коли на вулиці стало зовсім темно, увесь натовп вже розійшовся і кожен був у своїй кімнаті. Я перебував у своїй кімнаті і читав книгу. Я сидів на кроваті, зліва від мене були двері в мою кімнату, справа невеликий шкаф для одежі. Навпроти дверей було вікно. У цій кімнаті бул дуже широке підвіконня. Перед вікном стояв стіл. Тут було відносно небагато місця, але мені цього вистачить з головою. 

У мою кімнату хтось постукав,  я відклав книгу. 

 

— Так? 

— Дан, це я, Житомир. — з-за двері почувся хлоп’ячий голос. 

— Заходь. — зеленоокий хлопець увійшов і закрив за собою двері, після чого він сів на крісло. 

— Ти сильно сьогодні втомився? — спитав він. 

— Не дуже. Лишень трохи зад болить. Цілий день на коні, це занадто. До речі про коней, ти знаєш що з ними? 

— Так, їх сьогодні залишають тут, у академічних стойлах, а завтра їх відводять спеціальні люди до поселень. — Житомир як завжди на кілька кроків уперед. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше