Пихатий індик

Марина нахмурилась, вдивляючись у своє відображення. Легкий, ледь помітний макіяж, волосся зібране в акуратний пучок, а на обличчі — явне напруження.

«Господи, хоч би не осоромитися в перший же день…», — подумалося дівчині, але відступати було пізно.

Останній місяць вона намагалася знайти собі роботу. Не те щоб їй не вистачало грошей, але стипендія все ж не така й велика, а беручи гроші у тітоньки Олі, Марина почувалася незручно.

* * *

Одного дня вона проходжувалася вулицею і натрапила на привітний ресторанчик, який саме шукав офіціанток. Піднявши голову, вона помітила вивіску: «Ресторан Марина».

— Це ж треба, — прошепотіла вона сама до себе. — Який збіг.

Дівчина впевнено смикнула вхідні двері, вирішивши для початку випити тут кави, а потім вже вирішити, чи варто спробувати сюди влаштуватися.

Від побаченого їй перехопило подих. Величезні вікна, які відкривали відвідувачам неймовірної краси пейзажі, висока стеля, скляні круглі столики й білі м’які стільчики з накидками кольору кави з молоком. Взагалі інтер’єр був витриманий у коричневому кольорі, але перевага надавалася теплим відтінкам. На стінах висіли картини, що зображали молодих закоханих парочок, які вирішили поговорити за чашечкою кави, а ще на кількох — застигли щасливі родини, котрі явно щось святкували. Ще Марина запримітила невеличкі полички, на яких стояли різні дрібнички, виконані у вінтажному стилі, а подекуди траплялися букетики сухоцвітів. Взагалі інтер’єр ресторану був дуже своєрідним, але напрочуд вдалим поєднанням старого і нового.

Дівчина обрала місце біля вікна. Чекаючи на офіціантку, вона згадала, як була геть маленькою, коли її батьки ще були живими. Тоді Марина мріяла вирости й відчинити власний маленький ресторанчик, куди запрошуватиме своїх друзів. То було так давно… Та й зникло те бажання кудись, слідом за мамою і татом. Багато років вона навіть і не згадувала жодного разу про це. А сьогодні, зайшовши у це затишне місце, дівчина раптом зрозуміла, що у своїй дитячій уяві малювала інтер’єри дуже подібні до того, який саме зараз бачила.

До неї підійшла привітна молода блакитноока блондинка у простенькій блідо-рожевій сукні трохи вище коліна — форма місцевих офіціанток, — і протягнула меню, доброзичливо привітавшись. На акуратному бейджику виведено «Анна».

Марина замовила каву і простенький тортик до неї. Насолодившись запашним гіркуватим напоєм, вона ще кілька хвилин посиділа милуючись пейзажем, що було видно з вікна, а потім таки наважилась.

— Дівчино, можна рахунок, будь ласка?

— Звісно, — підійшла до неї та ж блондинка, протягуючи дерев'яну дощечку з прикріпленим до неї папірцем. — Приходьте до нас ще якось. Будемо раді вас вітати.

— Дякую, — посміхнулася Марина, а потім поспіхом додала: — Я… Бачила оголошення… Вам ще потрібні офіціантки?

— Так, а Ви хочете в нас працювати?

— Дуже хочу.

— Добре, тоді ходіть за мною. Я проведу Вас до управителя. Він цим займається.

Марина слухняно пішла слідом за Анею. Та повела її до дерев’яних сходів. Вони піднялися на другий поверх. Зліва знаходився вхід до іншого залу, схоже, десь вполовину меншого від першого. Та дівчата увійшли у менш примітні двері праворуч. За ними розташувався коротенький коридорчик, по обидва боки якого було по двоє дверей. Аня підвела Марину до перших праворуч, а потім легенько постукала.

— Увійдіть.

— Всеволоде Володимировичу, можна?..

— Так, Аню. Що ти хотіла?

— Ось ця дівчина хоче у нас працювати, — блондинка відійшла трохи вбік, пропускаючи Марину до кабінету.

Очі широкоплечого чоловіка років під сорок із дещо грубуватими, але не позбавленими краси рисами обличчя загорілись цікавістю.

— Д-добрий день… — ледь чутно мовила дівчина.

— Вітаю, вітаю! Як звати?

— Марина.

— Студентка?

— Так.

— Заочниця?

— Ні.

— Отже, хочете в другу зміну.

— Я… — Марина раптом зрозуміла, що геть забула про цей момент. Навіть не додумалася розпитати Аню про місцеві порядки. — Певно, так. Якщо можна.

— Я так розумію, досвіду роботи у тебе немає, — дівчині різонуло слух це «ти». Так, він помітно старший, але невже це годиться у даній ситуації?.. І ще ця його манера спілкування, ніби вона вже давно тут працює, і її запідозрили в серйозній провині. І тон… Який зверхній! Марина раптом спіймала себе на бажанні схопити отой стакан на столі й виплеснути його вміст прямісінько у пику цього зарозумілого індика.

— Немає, — її тон абсолютно спокійний. — Але мені дуже сподобалося тут, і я буду рада, якщо Ви дасте мені шанс.

— Аби не сподобалось, то хтось би сьогодні вилетів з роботи, — в очах Всеволода вигравало щось таке, чого Марина пояснити не могла, і те щось починало її лякати. — Ми ставимо досить високі вимоги до нашого персоналу. Але починаємо з того, що приймаємо на роботу кращих.

— Я так розумію, на місце у вас мені можна не розраховувати…