Пролог

 Нокторном завжди був тихим, затишним містом, але єдиний мінус його був нестабільні погодні умови. Тижнями можливий був дощ, або температура перевищувала за тридцять градусів тепла, міг  бути і навіть сніг, який випадав серед жаркого літа і не танув. Ніхто не міг зрозуміти ці аномалії, але люди та не тільки вони навчилися з цим жити. Сьогодні ніч була тихою, та цю тишу розігнав крик жінки.

Латіна Нокс мовчала шість годин, вона терпіла біль який  не хотіла показувати  перед  повитухами, але  йому було всерівно, на її силу чи гордість.  Він прийшов опівночі повільно та не поспішаючи, а до другої ночі зламав жінці звичку тримати голову з задертими носом. Тепер Латіна  кричала, вчепившись у руку чоловіка так, що нігті лишали на його шкірі криваві півмісяці. Арден не відводив від неї очей,  він був  чорнокнижником, з тих, чиї пальці бачать людину наскрізь, але зараз ці пальці тремтіли від того, що відбувається  із його дружиною. Лівий рукав його сорочки був закачаний, і на внутрішньому боці зап’ястя, там, де шкіра тонка, вже кілька годин пекло, ніби хтось притиснув до нього розпечену голку.

— Ще раз, — сказала повитуха, суха стара відьма з обличчям, схожим на печену грушу. — Латіна, ще раз. 

Вікно в спальні світилося не від свічок, небо  яке вкрите темними  хмарами, повільно ставало кольору старої міді. Раз на двадцять один рік Ваелмор бачив таке затемнення. У Літописі про нього писали мало й неохоче, одним рядком на полях: у цю ніч кров проситься назад до крові. Ковен давно вирішив, що це просто красива примовка, але дітей, народжених у такі ночі, він обіцяв брати під особливий нагляд.

Латіна  скрикнула востаннє, і  повитуха підняла з простирадла щось мокре, червоне, зовсім крихітне, і все в одну мить стихло.

Дівчинка не плакала.

— Жива? — видихнула Латіна.

— Жива. — повитуха сказала це так, ніби сама собі не вірила. — Дивиться прямо на мене.

Тим часом у Тихих Вербах відбувалася схожа історія. Ліана Мейс лежала на вузькому ліжку у власній хаті й накривала очі долонею, щоб не бачити стелі. Хата була малою: піч, стіл, полиця з банками сушених трав, віконце, під яким у ту ніч стояла під місяцем  сиділа незнайома біла кішка. Глуха сусідка Гната тримала ножиці й казан із окропом і мурмотіла молитву не до тих богів, у яких вірила вдень. Ліана не кричала, вона кусала рушник, одну руку тримала на животі, а другою навпомацки шукала на ковдрі аркуш, списаний поспішним, нерівним почерком. Жінка  знала його напам’ять і все одно мацала папір, наче той міг сказати більше. 

В останню годину небо над Вербами стало мідним, і навіть Гната замовкла, світло лягло на підлогу темним теплим кольором, наче хтось розлив там вино. Ліана вигнулась, видихнула, і хатою пронісся тонкий протяг, хоча двері були зачинені.

— Дівчинка, — прошепотіла Гната і впустила ножиці. — Бог мій, яка вона тиха.

Кішка на підвіконні, до того нерухома, повільно підвелась.

У Нокторні Латіна  простягла руки, і повитуха, коротко вклонившись, поклала дитину їй на груди. Відьма  дивилась на доньку довго, так, як дивляться на добре заточений клинок. Волосся в немовляти ще мокре, але вже темніше, ніж мало бути в новонародженої, рот стиснутий, очі відкриті, і в них, якщо придивитись, плавало щось янтарне.

— Вона мене впізнала, — сказала Латіна — Арден, дивись, вона знає, хто я.

Арден підійшов ближче, він збирався посміхнутись, але в цю мить біль у зап’ясті стих, наче хтось різко відпустив туго натягнуту струну, і замість нього він побачив нитку. Вона виходила з тонкого зап’ястка новонародженої, червона, ледь товща за волосину, живо-тепла, мов вена, винесена назовні. Нитка не лежала на простирадлі, а піднімалась у повітря, повільно дрижала, наче вчувалась у напрямок, і тяглася на південь, крізь стіни, крізь триста верст темряви.

У Тихих Вербах Ліана теж її побачила, вона не мала жодної магії, ніколи не бачила нічого незвичайного, окрім снів, і тим дужче здивувалась, коли над її донькою, що спокійно лежала на розпеченій ковдрі, замерехтіла червона нитка. Вона йшла від крихітного зап’ястка в північну стіну, і ця стіна, здавалось, була для неї не перешкодою, а дверима. Кішка стрибнула з підвіконня, пройшла по підлозі, і Ліані на мить здалось, що в її очах, жовтому й блакитному, промайнуло людське співчуття.  В обох кімнатах, в одну і ту саму хвилину, відчинились два дитячі рота, і обидві дівчинки одночасно голосно заплакали. Можна було сказати, що ніхто нічого не зрозумів , але чоловікові який був присутній на цих дійствах стало все зрозумілим.

Ковен Рівноваги тримався не на мечах і навіть не на силі, а на клятвах. Найстарша стояла над усіма: чия кров пішла в Ковен, тій кров’ю й належить. Це була не просто моральна норма, вона пов’язувала відьом із їхніми чоловіками й дітьми нитками, невидимими до того дня, коли їх хтось ріже. Чоловік, який дарує свою кров стороннім, порушує цю клятву, а коли він порушує її двічі, в одну й ту саму ніч, під затемненням, баланс, який Ковен століттями тримав, як тримають на долоні повне до країв відро, сколихується і ніколи не стає на місце. Цього тижня Арден двічі порушив клятву. Латіна , яка не питала про те, чому він тоді зник на кілька днів, нічого не знала. Ковен не знав про жінку з Тихих Верб, про її хату, про білу кішку, усі в Нокторні вірили, що сьогодні тут народилась одна дочка і вона була єдина.

— Арден, — сказала Латіна. — Ти щось бачиш?

— Ні. Просто... дуже щасливий, ми стали батьками.

— Добре, — відповіла вона після паузи. — Бо я бачу.

Повитуха зненацька знайшла собі справу біля умивальника. Вітер із вікна гасив і запалював свічки одну за одною, відьма не відводила очей від тонкої червоної нитки, що тремтіла над її дитиною, і на її гарному, втомленому обличчі не було ні чого,  тільки щось дуже холодне, розважливе, як у шахіста, який  побачив чужий хід.

— Вандел, — промовила вона, ніби пробувала ім’я на смак. — Її звати Вандел і вона буде найсильнішою з нас.