Історія перша. БРИГАДИРКА

Я шоферую з раннього дитинства. З тої щасливої миті як мій батько посадивши мене, десятирічного хлопченята, собі на коліна вперше дозволив взятися за шорстке кермо його вантажівки. Відтоді немало часу спливло. Я став шофером для якого сіра стрічка асфальтівки зробилася чимось більшим ніж звичайнісіньке шосе. Для мене це своєрідний стиль життя при якому автострада під колесами часто перетворюється на найсправжнісіньку Дорогу Долі, на якій за черговим поворотом людину чекають і підйоми успіху, й спуски невдач.

Нещодавно черговий поворот цієї Стежини Життя привів мене в нічим не примітну будівельну бригаду. Ми займалися тим що зводили розкішні дачі та фешенебельні котеджі для бундючних бізнесменів й гонористих політиків країни. Працювати доводилося на мальовничих високогірних полонинах Прикарпаття куди я щодень відвозив з бази, на своєму порепаному автобусі, простих трудяг-будівельників.

Робота як робота. Нічого особливого та цікавого. Нічого такого надзвичайного й неординарного, окрім нашої бригадирки. Жінки яка якось непомітно й владно, докорінно змінила все моє подальше існування. Я і досі з солодкою бентегою згадую нашу першу зустріч. Це було прохолодним осіннім ранком. Бригада збиралася в дорогу на черговий будівельний “об’єкт”…             

Широким упевненим кроком, граційно, немов велика кішка, погойдуючись на довгих струнких ногах всім своїм тілом, в автобус заскочила висока, статна пані років тридцяти з гаком, в простенькій робочій робі з тонкого синього ”балону”, що підкреслювала осину талію, круті стегна і округлі контури високих грудей – її пружна пишнота вгадувалася і під одягом. Матова загоріла шкіра і випалені сонцем прекрасне золотисто-платинове волосся, скручене на потилиці в тугий вузол товщиною з добрячий канат, свідчили, що їх власниця багато часу проводить на свіжому повітрі. Назвати красу незнайомки бездоганно класичною було не можна: носик був трохи гострішим, а губи – трохи тоншими, ніж слідувало би бути, – але жінка, що з'явилася в автобусі, була насправді симпатичною, хорошою, чарівно-привабливою і кожним своїм рухом просто випромінювала звабливість.

– Хто це? – вражено поцікавився я у робітника що сидів найближче до мене.

– Зміюка! – коротко прошипів він у відповідь.

– Наша нова бригадирка, – пояснив другий будівельник.

Я тільки-но повернувся з лікарняної відпустки і ще не знав, що у бригаді помінялося керівництво. Наш колишній начальник був веселим товариським і добродушним чолов’ягою, якого поважала і любила вся бригада. Нову ж бригадирку за декілька днів незлюбили всі будівельники. Вона була холодною в спілкуванні, завше чимось роздратованою, надзвичайно гордовитою жінкою. Бригаду замучила своїми незчисленними причіпками та доріканнями. Розпорядження і накази не говорила, випльовувала.

Правда більшість нарікань на нову бригадирку, як я незабаром зауважив, виявилися несправедливими і дещо перебільшеними. Бригада під її керівництвом стрепенулася, наче застоялий кінь, що відчувши на собі вмілого й досвідченого наїзника, став просто рватися вперед. Будівельники перестали бити байдики на роботі, що вони до цього робили при всякій нагоді. У бригаді припинилися щовечірні пиятики, які раніше нерідко закінчувалися гучними сварками і навіть бійками.

Окрім цього бригадирка виявилася відмінним спеціалістом своєї справи. Вона знала про хитромудрощі будівельної науки здається все, що лише можна знати було. Це спершу викликало чималу недовіру й деякий подив у чоловіків-будівельників, які проте доволі скоро переросли у справжнє захоплення цими незвичними професійними навиками жінки. Добившись врешті-решт поваги своїх підлеглих бригадирка встановила в бригаді залізну дисципліну та порядок.

Тоді я нерідко запитував себе, звідки у цієї жінки скільки сили волі та мужності, щоб тримати на такому короткому повідку стількох грубих і часто некерованих чоловіків? Де вона бере енергію для невтомної праці від раннього світанку пізнього вечора? Навіщо взагалі вибрала для себе таку важку і нежіночу професію як будівельник? А ще мене дуже цікавило, чому в пронизливо-сірих очах у бригадирки ніколи не згасають іскорки якоїсь дивної туги і печалі.

На всі свої запитання я незабаром отримав вичерпні відповіді. Сталося це в доволі екстремальній ситуації. В той день ми відправилися на віддалену гірську полонину, де якийсь грошовитий олігарх вирішив збудувати собі невеличку розкішну “хатинку”. Бригадирка мала оглянути місцевість та підготувати план робіт для нашої бригади на наступний місяць.

Їхати довелося по розбитій гірській дорозі, яку і дорогою назвати язик не повертався. Автобус мій теж мав далекий від ідеалу стан. В результаті, за відомим законом підлості, наш транспортний засіб зламався на середині шляху, коли ми вже поверталися на базу. На скору допомогу в такій безлюдній місцевості чекати не доводилося. Мобільний телефон через навколишні гірські вершини тільки на те й був придатний, що безуспішно шукати мережу покриття. Одним словом, капець був стовідсотковий. 

Осінній день недовгий, і вечірні сутінки, зазвичай, підкрадаються швидко та непомітно. Переконавшись, що автобус самотужки не відремонтувати, ми зрозуміли, що будемо змушені ночувати посеред високих карпатських сосен і смерек. Добратися до найближчого людського житла пішком, зважаючи на скоре настання ночі, було нереально, та напевне й небезпечно. Невеличкий залишок дня, що ще у нас був ми вирішили використати для підготовки до більш-менш комфортної ночівлі.

Я нарубав дров і розвів на узбіччі жарке багаття. Жінка з тих харчів які ми завбачливо прихопили з собою зготувала скромну вечерю. Ретельно обшукавши автобус ми знайшли під одним сидінням майже повну пляшку самогону, яку напевне приховав один з будівельників. Ситуація складалася не найгіршим чином. Ми по крайні мірі мали що попоїсти та чим підняти собі настрій.