Дві сестри. Книга перша. Розплата

Глава 33

Джоан забрала лимони раніше, ніж Кетрін устигла привітатися.

— Оце вчасно. Рід уже встиг посолити рибу двічі.
— Я посолив один бік.
— Потім перевернув і забув, з якого почав.

Старий подивився на свої руки, вкриті лускою, і не став сперечатися. Еліс посунула миску, звільняючи сестрі місце на лаві. Кетрін сіла поряд, відчула тепло її плеча крізь сорочку й лише тоді помітила, як зголодніла.

Овен лишився біля човна. Один весляр пішов по воду, другий допомагав йому підтягти носа на пісок.

Кетрін розповіла про ранкове перевезення. Еліс слухала, вибираючи з пальця дрібну лусочку; коли зайшло про Шоу, підвела очі.

— Той, якого ти хотіла запросити вечеряти?
— Запросила. На сьогодні.
— Нарешті.

Джоан засміялася біля жаровні. Кетрін простягнула сестрі мокру ганчірку.

— Він прийде з помічником і рахунками.
— Тоді треба нагодувати до рахунків, — сказав Рід. — Інакше вечеря захолоне.

Вони ще всміхалися, коли Кетрін назвала суму вимоги. Рід перестав витирати руки.

— А він ці гроші брав?
— Каже, що ні. Показали розписку з його підписом. Він каже — підроблена.

Еліс поклала ганчірку на край миски.

— Ти її бачила?
— Самої розписки — ні. Тільки вимогу сплатити. Він сьогодні шукає людей, які вантажили його бриг.

Джоан принесла рибу на широкій дошці. Шкірка біля хвоста пригоріла й відставала тонкими клаптями. Кетрін узяла шматок, обпекла пальці, переклала на хліб.

— Приїдете ввечері? По вас пошлемо човен.

Еліс глянула на свою ногу, витягнуту на другій лаві.

— Якщо допоможете зійти.
— Допоможемо.

Рід погодився теж. Джоан хотіла загорнути їм решту риби, але Кетрін попросила лишити до вечора: у каюті й так буде чим дихати, коли зберуться всі.

* * *

На «Боривітрі» Белл вислухав її біля румпеля. Запитав, чи Шоу бачив гроші сам, і, отримавши відповідь, глянув у бік міста.

— Я з тобою зійду. Хліба треба взяти, кухар просив. І хочу подивитися, де стоїть його бриг.

Овен залишився на шлюпі. Доул сидів у затінку й допомагав йому розбирати короткі обрізки линви; працював здоровою рукою, притиснувши другу до живота. Кетрін спинилася біля них, спитала про плече. Доул сказав, що сьогодні краще. Кетрін попросила його не навантажувати плече й пішла до човна.

До берега пішли тим самим човном: Кетрін, Белл і двоє веслярів. Сонце вже перевалило за щогли суден на рейді. На пристані розбирали мокрий настил; довелося причалити далі, біля місця, де вантажили вапно.

Белл виліз першим, прийняв від Кетрін кошик і повернувся до чоловіка, який саме ніс повз них брус на плечі.

— Гей. Стій-но.

Той спершу лише відвернув обличчя, щоб не зачепити їх кінцем дерева. Потім опустив брус на купу дощок.

Кетрін упізнала його руки. Широкі, із синіми цятками на пальцях: у Санта-Інес він тримав кухоль біля рота хворого матроса, поки вони переносили того на шлюп. Тепер на руках білів вапняний пил.

— Норт, — сказав Белл. — Ти ж із «Мерсі».

Чоловік подивився на нього, тоді на Кетрін. Обличчя повільно розпливлося в усмішці.

— Капітане Гартлі. А я вас із води не впізнав.

Він простягнув долоню, побачив, яка вона брудна, й потер об штани. Кетрін потисла її такою, як була.

Абель Норт, Саттонів помічник. Ім’я повернулося разом зі спогадом про тісну палубу, запах мокрих шкір і людей, які засинали там, де щойно сиділи. Вона тоді знала про них переважно те, хто може йти сам, а кого треба підтримувати.

— Ви тут працюєте?
— Сьогодні тут. Учора на баржі. Платять увечері — уже добре.
— А Саттон?
— Там-таки, на баржі. За складом із червоними дверима.

Із двору гукнули, щоб він не кидав брус посеред дороги. Норт озирнувся, показав два пальці й знову повернувся до них.

— Ви надовго в порту?
— Поки не знаю. Хочу поговорити з ним.
— Ходімо. Я тільки оце донесу.

Він підхопив дерево. Белл узяв другий кінець, не питаючи. Кетрін пішла за ними між купами дощок, тримаючи кошик перед собою, щоб не зачепити розвішану на кілках линву.

* * *

Баржа лежала боком до низького помосту. Частину вантажу з неї зняли, відкривши чорну смугу мокрої обшивки. Саттон сидів навпочіпки біля борту й забивав клоччя в розійдений шов. На голові мав старого солом’яного капелюха, завеликого для його вузького обличчя.

Норт ступив на поміст.

— Генрі. До тебе.

Саттон підняв голову. Кілька секунд дивився на Кетрін, тоді поклав інструмент. Вставав повільно, розгинаючи затерплі коліна.

— Ви знову когось витягли з біди?
— Сестру знайшла.

Він усміхнувся. Підійшов ближче, зняв капелюха.

— Жива?
— Жива. Сьогодні ввечері буде на моєму судні.
— От і добре.

Він сказав це тихо, без наступного запитання, і Кетрін була йому вдячна. На помості хиталася дошка; Саттон притримав її ногою, поки вона переходила до борту.

Поговорити відійшли під навіс. Господар баржі дозволив Саттонові перерву, але нагадав, що шов треба закінчити до вечора. Норт залишився біля води, мити руки. Белл поставив кошик на сухе місце.

— Давно ви тут? — спитала Кетрін.
— Тиждень. Приїхали по платню.
— Фенвік не розрахувався?

Саттон зняв із рукава пасмо клоччя. Воно прилипло до смоли; він потягнув сильніше, відірвав разом із ниткою.

— За частину рейсу заплатив. За час під вартою — ні. Сказав, це вирішують у Порт-Ройялі. Тут сказали, що справа про втрату судна ще не закрита.
— Мій звіт він прийняв при вас.
— Прийняв. Тільки виплачувати гроші за ним не поспішає.

Кетрін сіла на складений удвоє вітрильний брезент. Саттон лишився стояти, спершись плечем на стовп.

Він розповідав без поспіху. Після повернення двоє хворих залишилися в Порт-Моранті. Четверо інших знайшли місця на суднах і пішли в море. Саттон, Норт і ще четверо дісталися сюди, сподіваючись закінчити розрахунок. Грошей на довге чекання не мали. Наймалися, де брали, ночували в одній кімнаті над бондарнею.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше