Дві сестри. Книга перша. Розплата

Глава 31

Коли Кетрін прийшла до Джоан, Марта вже була там.

Її човен ще стояв біля берега. Весляр сидів на піску й лагодив ремінець сандалі, а з хати долинали голоси. Кетрін попросила своїх людей зачекати й піднялася до навісу разом з Овеном.

Марта сиділа біля Еліс, тримаючи обидві її руки. На столі стояв кошик із яйцями; одне тріснуло, і Джоан підтирала ганчіркою жовту смугу, що протекла між прутами.

— Могла б хоч слово передати, — казала Марта. — Я б не несла цього кошика.

Джоан підняла голову.

— А я думала, ти скажеш, що взяла б більший.

Марта засміялася й відразу витерла щоку плечем, не відпускаючи Елісових рук. Побачивши Кетрін, покликала її до себе. Та нахилилася, прийняла міцні обійми й відчула знайомий запах борошна від хустки.

— Худі обидві, — сказала Марта.
— Я казала, — озвалася Джоан.

Еліс подивилася на Кетрін, але сперечатися не стала.

Овен привітався з порога. Марта потягнулася до нього, і тесля мусив увійти. Рід посунувся на лаві, звільняючи місце; на столі вже лежав розрізаний хліб. Кетрін зняла капелюха й сіла між сестрою та дверима.

Їй налили води. Марта розповідала, як перепитала хлопця, чи Кетрін приїхала сама, а той сказав, що бачив човен, але людей не рахував. Потім вимагав ще шматок пирога за те, що не забув доручення.

— То ти йому дала? — спитала Джоан.
— А якби забув?

Кетрін усміхнулася. Під столом Еліс торкнулася її руки й непомітно передала складений аркуш.

То була копія першого листа до Джоан, написаного на Тортузі. На згині стояла невелика пляма; Кетрін уже знала її форму.

— Візьми до Леклера, — тихо сказала сестра. — Якщо скаже, що не пам’ятає.

Кетрін прибрала аркуш у внутрішню кишеню камзола.

— Нога як?
— Краще. Сьогодні не тягне, поки сиджу.

Еліс глянула на палицю біля стіни й додала, перш ніж Кетрін устигла спитати:

— Я залишуся тут. Але ввечері розкажеш усе.
— Розкажу.

За столом Рід пояснював Марті, де жив на Тортузі. Кетрін допила воду, попросила Джоан залишити для них трохи хліба й підвелася. Овен теж узяв капелюха.

Вона хотіла вже вийти, коли Марта спинила її за рукав.

— Скринька ціла?
— Ціла. На судні.

Марта кивнула, наче ще одна річ нарешті опинилася на своєму місці. Кетрін стиснула її руку й пішла до човна.

Своїх веслярів вона відіслала назад на «Боривітер»: перед сутінками чекати їх з Овеном біля головної пристані. Беллові передати, що шукатимуть човняра біля канатних складів. Якщо затримаються, пришлють звістку. До міста пішли берегом удвох.

* * *

Перший чоловік, у якого спитали про Леклера, назвав ціну за перевезення до іншого берега.

— Ми шукаємо людину, — пояснив Овен.
— То там і пошукаєте.

Другий знав Андре, який торгував свинями. Третій подивився на Кетрін, потім на Овенову ногу й спитав, чи той комусь винен. Кетрін відповіла, що має для нього доручення, і почула, що доручення можна лишити тут.

Вона не лишила.

Біля канатного складу дорогу перегороджувала довга линва. Її протягли з дверей через увесь прохід, і двоє хлопців знімали з неї налипле сміття. Овен переступив повільно, притримуючись за стіну. Кетрін почекала його з другого боку.

Жінка під сусіднім навісом продавала воду. Поки вона наливала кухоль, Кетрін запитала знову, додавши, що Леклер возить людей і пакунки до суден на рейді.

— Француз, із білим човном? — перепитала жінка.
— Може бути.
— Сюди по воду ходить. Тільки човен давно не білий. Он там питайте, де діжки під стіною. Вони разом наймаються.

Кетрін заплатила за два кухлі. Овен випив свій, подивився на вузький прохід між складами й витер рот рукавом.

— Добре, що не пішли свиней шукати.

За діжками знайшли хлопця, який знав потрібного Андре. Той із ранку возив майстрів на судно, потім мав забрати порожні ящики. Хлопець показав причал і велів почекати біля перевернутого човна, щоб не заважали носити товар.

Кетрін сіла на його край. Овен лишився стояти в затінку, сперши долоню на стовп. На протилежному боці проходу двоє чоловіків котили бочку вгору по дошці. Один послизнувся, бочка рушила назад, і обидва закричали. Овен допоміг підставити брусок, потім повернувся, обтрушуючи руки.

Чекали майже годину.

Кетрін двічі хотіла піти до води подивитися сама. Обидва рази лишалася на місці. Хлопець міг помилятися; Леклер міг пристати деінде. Але якщо вони підуть зараз, доведеться починати знову, а містом уже ходило її ім’я — вона сама його назвала вчора писареві.

Нарешті до причалу підійшов човен, на носі якого збереглися клапті білої фарби. Чоловік за веслами був широколиций, із сивиною в короткій бороді. Він прив’язав кінець, підняв на причал порожній ящик і подивився на хлопця.

— По мене?

Той показав на Кетрін.

* * *

Леклер спершу вирішив, що їх треба відвезти на судно.

— Удвох? Речі є?

Кетрін підвелася.

— Хочу поговорити про лист, який ви везли з Тортуги п’ять років тому. Від Томаса Ріда до Джоан Бек.

Він перестав витирати долоні об штани.

— Не пам’ятаю.
— Моро передав вам його. Ви віддали Кольєрові.

Леклер глянув на Овена. Тесля стояв осторонь, залишаючи прохід вільним.

— Хто ви?
— Кетрін Гартлі.

Чоловік подивився на неї ще раз, тепер довше. Потім узяв ящик, який щойно поставив на причалі.

— Мені треба працювати.

Кетрін не стала хапати його за руку. Пішла слідом до навісу. Овен тримався поруч, трохи відстаючи.

Леклер поставив ящик біля інших. Хлопець підійшов запитати, чи нести решту, й отримав короткий кивок. Кетрін дочекалася, поки він відійде.

— Моро сказав, що Кольєр передав із вами двадцять песо. І звелів відповісти, що я померла.

Леклер потер мокрий слід на сорочці.

— То з Моро й говоріть.
— Говорили. Він назвав вас.

З-за ящиків долинув удар молотка. Чоловік озирнувся туди, підійшов до Кетрін ближче й заговорив тихіше:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше