Риба перед Моро охолола. Він відсунув тарілку, звільняючи місце для рук, і знову подивився на Еліс.
— Тепер ти знаєш.
Вона тримала кухоль обома долонями. Вода була тепла, з легким присмаком дерева. Еліс зробила ще ковток, хоча пити вже не хотілося.
— Першого листа теж ви придумали?
Моро потер великим пальцем рубець на руці.
— Того Обер не писав.
— Я знаю. Хто писав?
— Я.
Рід повільно видихнув. Еліс подивилася на його капелюха, покладеного біля глечика. На загнутому краї застрягла нитка; вона чомусь ніяк не могла перестати її помічати.
— І про тіло в прибудові?
— Треба було щось відповісти.
— Ви написали, що її знайшли під дошками.
Моро звів очі на Кетрін, але та мовчала.
— Я вже сказав. Не думав, що вона вибралася.
— Тоді можна було написати, що не знаєте, — сказала Еліс.
Він провів долонею по столу й зупинився біля подряпини.
— Тоді ви б продовжили шукати.
Еліс поставила кухоль. Слова були прості, без пояснень про вантаж чи погану пам’ять. Вона дивилася на Моро й думала про те, скільки разів сама пробувала вгадати: чи могли щось переплутати, чи могло повідомлення стосуватися іншої жінки, чи могли знайти не ту могилу. Потім розгортала другого листа. У ньому все було написано досить певно, щоб соромитися власної надії.
Рід узяв капелюха, витяг із краю нитку й поклав назад.
— Ти мене наймав, — сказав він. — Я міг відмовитися.
— Міг. Ти й потім пішов, коли захотів. Я не тримав тебе на судні.
Старий глянув на нього. Еліс простягнула руку й торкнулася Рідового рукава. Він поклав долоні на коліна.
За спиною Моро пересунули лаву. Один із його людей підвівся, витер рот і подивився в їхній бік. Капітан підняв два пальці, наказуючи зачекати. Чоловік сів.
Еліс помітила, що Кетрін теж бачила цей рух. Сестра сиділа рівно, тримаючи руки на столі. Ніж залишався в ножнах.
— Рід уже не ходив із вами, коли я писала востаннє, — сказала Еліс. — Я служила на іншому судні. Ви й тоді забирали листи в Обера. Навіщо?
Моро потягнув до себе тарілку, але відразу відсунув. Риба лишила на дереві масну смугу.
— Я сказав, не завжди була нагода.
— Можна було віддати іншому капітанові. Або сказати Оберові, щоб більше не брав грошей за пересилання.
Він глянув на торбу в неї на колінах.
— Чого ти до мене причепилася з цими листами?
— Бо ми й досі не знаємо, куди вони поділися.
Кетрін нахилилася вперед.
— Ви заробляєте перевезеннями?
— І що?
— Люди дають вам товар, гроші, доручення. Обер теж вам довіряв. Сьогодні йому довелося пояснювати власний почерк.
Моро перевів погляд на неї.
— Хочете пройтися по крамницях?
— Для цього нам навіть не треба вас затримувати.
Еліс подивилася на сестру. Вона не підвищила голосу, не торкнулася ножа. Моро міг устати й піти, але Обер лишався на березі разом зі своїм записом. За кілька кроків від них сиділи люди, яким капітан платив за роботу. Еліс знала, як швидко новина переходить від прилавка до човна, якщо в ній є знайоме ім’я.
Моро повернувся до вулиці. Один із його матросів махнув знайомому; той спинився біля столу й почав щось розповідати, сміючись.
— Тихіше, — сказав капітан.
— Я говорю тихо, — відповіла Кетрін.
Він провів пальцем по білій плямі на руці. Потім підсунувся ближче, і край його тарілки вперся в глечик.
— Якщо я скажу, хто за це платив, ви перестанете ходити з моїм ім’ям по Тортузі?
Еліс відчула, як Рід випростався поруч.
— Платив? — перепитала вона.
Моро дивився на Кетрін.
— Я питаю вас обох.
Кілька секунд Еліс чула тільки чоловіка біля сусіднього столу. Той скаржився, що йому привезли замалі бочки, й показував руками, скільки саме бракує. Вона перестала розуміти слова.
Кетрін торкнулася її зап’ястка.
— Що саме ви пропонуєте? — спитала сестра.
— Я назву людину й розповім, як було. Ви не несете листів моїм замовникам, не збираєте людей у Обера й не переказуєте це на пристані. І старий теж. У мене ще є робота на цьому острові.
Рід поклав капелюха на коліна.
— А Джоан? — спитала Еліс. — Вона має знати, чому не одержувала наших листів.
— Джоан на Ямайці.
— І ми шукатимемо того, хто вам платив. Може знадобитися розповісти про вас.
— Шукайте. Тільки не починайте тут.
Еліс дивилася на нього. Їй хотілося, щоб він сказав ім’я відразу, без торгу; хотілося покликати господиню й змусити його повторити все при ній. Але тоді він міг замовкнути. Сестра чекала, тримаючи руку біля її руки.
— Якщо розповісте правду, ми не розголошуватимемо цього на Тортузі, — сказала Еліс. — Але якщо ви знову вигадаєте людину, яка нібито когось бачила, домовленості не буде.
Моро кивнув на торбу.
— І Обер?
— Ми можемо попросити його мовчати. Наказати — ні, — відповіла Кетрін. — Листи залишаться в нас.
Він почекав. Рід повільно кивнув.
— Я чув. Від мене тут не дізнаються.
Кетрін теж погодилася. Моро відсунув глечик, щоб бачити обох сестер.
— Кольєр. Той, що веде справи через дім Ешфорда в Порт-Ройялі.
Кетрін забрала руку від Елісового зап’ястка й поклала перед собою.
— Ви його знаєте? — спитав Моро.
Сестра не відповіла. Еліс згадала рядок із коморної книги, який переписувала навколішки: полотняна обгортка, один пакунок. І те саме прізвище біля запису про передачу.
— Розповідайте, — сказала вона.
* * *
Моро спершу попросив води. Еліс посунула глечик. Він налив собі, розлив трохи на стіл і витер долоню об коліно.
— Перший ваш лист я дав Андре Леклерові. Він ходив на Ямайку, брав дрібні доручення. Це його ім’я я назвав тобі, Томасе.
Рід насупився.
— Не пам’ятаю. Далі.
— Я просив лишити лист у конторі, через яку брав вантажі. Там знали людей у місті. Кольєра я знав і до пожежі. Леклер віддав йому листа, сказав, від кого. До Джоан його не понесли.