Дві сестри. Книга перша. Розплата

Глава 26

Віз був замалий для трьох людей і надто великий для провулка.

Коли колесо вперлося в камінь біля стіни, Еліс ухопилася за борт обома руками. Візник смикнув повіддя, кінь подався вперед, і її хвору ногу підкинуло разом зі складеним мішком. Кетрін притримала коліно.

— Стій. Об’їдь зліва.
— Зліва стіна.
— Тоді нехай ми спершу зліземо.

Візник озирнувся на Еліс, глянув на колесо й мовчки відступив до кінської голови. Рід, який ішов поруч, допоміг відсунути порожній кошик із дороги. Віз повільно здав назад. Цього разу камінь обминули.

Еліс видихнула.

— Я могла пішки.
— Учора вже могла, — сказала Кетрін. — Потім ледве з човна дістали.

Вона поправила мішок під ногою. Еліс не сперечалася. Після вчорашньої ходьби ніч була погана, а вранці щиколотка майже не згиналася. За віз Кетрін заплатила сама, домовившись про дорогу туди, чекання й повернення до пристані. Тепер Еліс намагалася не думати, скільки можна було б купити за ці гроші чистого паперу.

Рід ішов біля колеса, тримаючись за борт. Учора на «Боривітрі» він затримався до сутінків. Поговорив з Овеном, познайомився з Гаррісом, довго розмовляв із Беллом, а коли зібрався на берег, виявилося, що забув на лаві камзол. Кетрін віднесла йому його в човен. Старий підняв голову, щось сказав, і сестра лишилася біля борту, поки не віддали линву.

Еліс бачила їх із палуби. Що саме сказав Рід, не питала.

Сьогодні він прийшов до пристані рано, ще до того, як знайшли візника. Приніс хліб і невеличкий згорток сиру, наче вони збиралися на цілий день за місто.

За поворотом стало ширше. Віз покотився рівніше, і Еліс відпустила борт. Знайомий навіс з’явився попереду, між штабелем дощок і низькою коморою. На стіні висіли обручі, у дверях стояли дві бочки; над ними темніла смуга від старої вивіски, яку так і не поновили.

Еліс упізнала навіть місце, де на порозі розкололося дерево.

Колись вона сідала там чекати Ріда. Підсовувала ноги, коли хтось виходив, і тримала торбу на колінах, бо в крамниці завжди було тісно. Тепер дивилася на поріг із воза й не могла пригадати, чи хоч раз зайшла сюди без надії, що цього разу щось принесли.

Кетрін торкнулася її плеча.

— Тут?
— Тут.

* * *

Господар відміряв ґніт. Притиснув його ліктем до прилавка, відрізав і підсунув покупцеві. Монети зібрав у долоню, не дивлячись, але одну повернув.

— Цю заміни.

Покупець почав доводити, що взяв її тут-таки вчора. Господар зачекав, поки той закінчить, і ще раз підсунув монету до нього. Лише тоді підняв голову на двері.

— Ріде. Давно не заходили.

Еліс стояла, спираючись на Кетрін. Він побачив її за старим і примружився.

— А, Рей. Давно тебе не було. Нічого немає.

Вона вже мало не кивнула.

Господар показав на її ногу.

— Поставте йому стілець. Там, біля діжки, є.

Кетрін дістала стілець сама. Допомогла Еліс сісти боком до прилавка, щоб можна було випростати ногу. Покупець із ґнотом знайшов іншу монету, поклав і вийшов, бурмочучи. Господар прибрав відрізаний кінець у шухляду.

— Де це тебе?
— У Ла-Калеті.
— На «Люсіль»?
— Я вже не на ній.

Він глянув на Кетрін, чекаючи, що вона назве судно. Та поклала на прилавок торбу Еліс.

— Ми про листи, — сказав Рід.

Господар зітхнув.

— Я ж кажу, немає.
— Про старі.

Еліс розв’язала полотно. Копії лишила в торбі, витягла лише дві відповіді. Господар дивився, як вона розправляє згини. Потім узяв ближчий аркуш, підніс до світла з дверей.

— З Ямайки?
— Нібито. Ви віддали їх нам. Перший — після того рейсу, в який Моро знову найняв Ріда. Потім був ще один. Пам’ятаєте?

Він прочитав початок, перевернув аркуш.

— П’ять років, Ріде. Я не пам’ятаю кожного листа.
— Цих було два, — сказала Еліс. — Ми хочемо знати, хто їх приніс.

Господар опустив папір. Перший поклав на прилавок, узяв другий. На ньому затримався довше. Еліс бачила, як він повів великим пальцем уздовж нижнього краю, не торкаючись літер.

— Цей я писав.

Рід перестав перебирати тасьму від пакунка.

— Ви?
— Я. Моро попросив.

Еліс подивилася на його руку. Товсті пальці, ніготь із темною рискою, маленька пляма чорнила біля кісточки. Вона стільки разів клала перед цією рукою гроші.

— Це ж відповідь від Джоан, — сказала вона.

Господар нахилив аркуш.

— Що сказав, те й записав. Він приніс звістку.
— На іншому папері?
— Ні. Диктував.

Кетрін підступила ближче. Господар перевів на неї погляд і знову повернувся до Ріда.

— Ви самі через нього передавали. Я ж не ходив до вашої Джоан.

Еліс притиснула долоню до коліна, щоб не простягнути руку й не вирвати лист.

— Почніть спочатку. Він зайшов сюди й попросив написати відповідь?
— Так. Увечері. Уже зачиняв.

Господар поклав аркуш перед собою. Тепер дивився на нього так, наче намагався пригадати місце кожної речі на прилавку.

— Тут сидів. Ви тоді наймалися в нього, здається. Він сказав, що його людина повернулася з Ямайки. Треба записати, поки не забув, а ви зайдете й заберете.
— Ви бачили ту людину? — спитала Кетрін.
— Ні.
— І звідки була звістка, знали тільки від Моро?
— Так.

У дверях з’явився чоловік із мішком. Господар відразу обернувся до нього.

— Постав за діжкою. Порахую потім.

Чоловік потупцяв на порозі, але мішка не поставив.

— Мені гроші треба.
— Зараз.

Господар витяг із-під прилавка дощечку з записом, звірив число. Кетрін відступила, щоб пропустити чоловіка. Еліс дивилася, як вони рахують, як перевіряють зав’язку, як господар сперечається за різницю в платі. Усе це займало кілька хвилин. За цей час вона встигла перечитати рядок про могилу тричі.

Коли двері звільнилися, Кетрін попросила:

— Можна поговорити без покупців?

Господар поглянув на вулицю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше