Тортугу Еліс упізнала раніше, ніж розрізнила будинки.
Шість днів тому «Боривітер» вийшов із Ла-Калети. Відтоді були дві ночі, коли вітер майже зовсім стихав, мокрий ранок під дощем і довгий день, за який берег посунувся образливо мало. Тепер він лежав перед ними: зелений схил, світлі плями над водою, щогли, що поступово відділялися одна від одної. Над дахами підіймався дим. Еліс дивилася туди, де мала бути майстерня вітрильника, хоча звідси її ще не можна було побачити.
Палиця Овена лежала поруч. Кілька кроків по рівному вона вже могла зробити, спираючись на неї й на чиюсь руку, але до вечора щиколотка знову наливалася. Чобіт досі не налазив. Сьогодні, побачивши берег, Еліс спробувала підвестися надто швидко й тепер сиділа, чекаючи, поки відпустить.
Кетрін зупинилася біля неї.
— Знайшла?
— Ще далеко. Он за тими щоглами. Ближче до схилу.
Сестра прикрила очі від сонця. На ній була чиста сорочка, волосся вона перев’язала тією самою стрічкою, що й учора. Еліс теж перевдяглася. Довго вибирала між двома сорочками, обидві були штопані, а тоді розсердилася на себе: Рід бачив її в такому, що ці дві можна було б виставити у вікні крамниці.
— Я спершу пошлю Джонні, — сказала Кетрін. — Якщо вдома, попросить спуститися.
— Я сама зайду.
— По тих сходах?
— Можна повільно.
Кетрін подивилася на ногу. Еліс посунула її далі під лаву, наче від цього заперечення ставало слабшим.
— Добре. Нехай спуститься. Тільки скажи Джонні, щоб не почав усе розповідати.
— Він і половини не знає.
— Йому вистачить.
Сестра усміхнулася, тоді повернула голову на оклик Белла. Той показував на човен, що перетинав їм дорогу. Кетрін відійшла, а Еліс лишилася дивитися на берег.
Вона бувала тут після довших переходів. Приїздила з грішми й майже без грошей, з роботою для Ріда, з чужими дорученнями, одного разу — з гарячкою, яку приховувала від Верньє до самого сходу на берег. Завжди знала, як минуть перші хвилини. Старий запитає, чи їла, вона відповість, що так, навіть коли не їла; він посуне до неї те, що знайдеться на столі. Потім спитає про рейс.
Зараз Еліс не могла уявити, як покличе його.
* * *
Біля пристані пахло рибою, розігрітим канатом і водою, що застоювалася між палями. Вантажники котили бочку по двох дошках, сварячись із чоловіком, який рахував їхній час. На краю помосту хлопчик відчищав ножем засохлу смолу з власної п’яти. Еліс впізнала його тільки після того, як він підняв голову: вітрильникового молодшого сина обстригли так коротко, що біліла шкіра над вухами.
Він упізнав її відразу.
— Рей! А «Люсіль» де?
Еліс трималася за Кетрінине плече, поки Джонні подавав із човна торбу.
— Не зі мною. Твій батько в майстерні?
— Там. А ти що зробив?
Він дивився на забинтовану ногу. Еліс уже відкрила рота, та Кетрін забрала в Джонні торбу й простягла їй палицю.
— Підвернула, — сказала Еліс. — Рід удома?
Хлопчик звів очі до її обличчя. Потім глянув на Кетрін, знову на Еліс.
— Зранку був. Казав, щоб нагору не бігали. Там сохне.
Еліс кивнула. Хлопчик ще мить стояв із ножем у руці, ніби чекав пояснення, а тоді хтось гукнув його з берега.
— Ти знаєш усіх? — спитала Кетрін, коли він відбіг.
— Він знає, де в Ріда лежать обрізки паперу.
— Отже, приятель.
— Рід так не вважає.
Джонні пішов уперед із дорученням. Другий весляр лишився біля човна, домовившись чекати. Белл піднявся на пристань слідом за сестрами, ще раз уточнив, де шукати постачальників «Люсіль», і звернув до складів. До його повернення шлюп залишався під наглядом Гарріса; працювати рукою той ще не міг, зате голос за ці дні повернув собі повністю.
До майстерні виявилося далі, ніж пам’ятала Еліс. Дорога піднімалася зовсім трохи, але палиця ковзала по дрібному камінню, а кожен зустрічний віз змушував відступати до стіни. Кетрін несла обидві торби й підтримувала її під лікоть. Спершу Еліс намагалася не навалюватися. Біля другого повороту перестала.
Під навісом, де продавали хліб, вони спинилися. Жінка за прилавком подивилася на ногу, висунула порожній кошик, перевернула його й накрила складеною тканиною.
— Сідай. Тільки не на самий край.
Еліс сіла. Кетрін купила хліб і спитала води. Поки вони пили, повз пронесли довгу дошку; задній кінець зачепив навіс, і на плечі сестрі посипався пил. Вона струсила його долонею. Еліс дивилася, як Кетрін стоїть посеред знайомої вулиці з хлібом під пахвою, і не могла відвести очей.
— Що? — спитала сестра.
— Нічого. Дай і мені.
Кетрін відламала скоринку. Еліс узяла, хоча їсти не хотілося.
Джонні повернувся раніше, ніж вони рушили далі.
— Є. Я сказав, що ви біля пристані, а він уже…
За його спиною з’явився Рід.
Старий ішов швидко, тримаючи долоню біля стегна, наче притримував кишеню. Камзол був розстебнутий; на манжеті темніла свіжа пляма чорнила. Побачивши Еліс, він сповільнився й одразу глянув униз.
— Що з ногою?
Вона встигла подумати, що так і знала. Спробувала всміхнутися.
— Уже краще.
Рід підійшов ближче. Кетрін відійшла від прилавка, звільняючи йому місце, і він нарешті подивився на неї.
Еліс побачила, як зупинилася його рука. Він хотів спертися на край прилавка, але не дотягнувся. Кетрін поклала хліб. Джонні відступив із дороги, нічого не розуміючи.
— Ріде, — сказала вона.
Старий дивився їй в обличчя. Кетрін стояла нерухомо, тільки пальці на ремені торби стискалися дедалі сильніше.
— Це я.
Він хитнув головою — ледь помітно, ніби вона сказала щось, чого він не почув. Тоді торкнувся її рукава, вище ліктя. Кетрін накрила його руку своєю.
— Жива.
Рід опустив голову. Еліс бачила його тім’я, тонке сиве волосся, сонячну пляму на комірі. Коли він знову підняв очі, вони були мокрі.
— Дитино моя.
Кетрін обійняла його. Торба з’їхала з плеча й ударилася об кошик. Еліс підхопила її, вчепилася в ремінь і так лишилася сидіти. Повз ішли люди. Жінка за прилавком пересунула глечик подалі, щоб ніхто не зачепив.