Кетрін прокинулася від того, що стілець хитнувся під нею. Вона встигла впертися ногою в підлогу й ухопити миску, яка з’їжджала з колін. Ложка дзенькнула об край.
Еліс дивилася на неї з подушки.
— Постав уже. Впустиш.
Кетрін підвела голову. У каюті стало душніше, смуга світла посунулася зі столу на підлогу. Вона не знала, скільки спала. Шия затерпла так, що повернутися до дверей вдалося тільки всім тілом.
— Води?
— Так.
Вона подала сестрі кухоль, притримала за спину, поки та сідала. Еліс пила дрібними ковтками. Волосся над вухом зім’ялося, на щоці лишився відбиток складки. Кетрін торкнулася його пальцем, і сестра відхилила голову.
— Що?
— Нічого.
Еліс подивилася на неї поверх кухля. Потім сама провела долонею по щоці.
— Ти так і сиділа?
— Недовго.
Вона забрала воду, переставила порожню миску на край столу. Біля кухля лежав висохлий аркуш, покороблений від вологи. Під столом виднівся мішок із книгою. Кетрін підсунула його далі, щоб не зачепити ногою.
Еліс стежила за нею. Кетрін згадала останні слова перед її сном і лишила руку на столі. Хотілося запитати, чи нога болить менше, поправити ковдру, зробити ще щось, на що можна отримати просту відповідь.
— Ти тоді вийшла двором? — спитала Еліс.
Кетрін не відразу зрозуміла.
— Коли?
— Удома. Я бачила тебе у дверях. Потім упала та тканина.
Вона сіла знову. Стілець тихо рипнув.
— Так. Марта показала дорогу. Овен не міг ступати, ми тягли його вдвох. До води вже не пройти було.
— Я знала про ті двері. Рід теж казав, що ти могла вийти.
— Ми довго обходили. Коли дісталися до сходів, я ще бачила вас у човні.
Еліс поклала долоні на ковдру. Кетрін дивилася на них, поки говорила: на обдерті кісточки, на тонку смужку чистої шкіри там, де раніше була зав’язка рукава.
— Великий човен розвернуло. Я бачила, як ваш перекинувся. Потім знайшли його з Беннетом. Порожній. Ми заглядали під нього…
Вона замовкла. Довелося розтиснути зуби, щоб продовжити.
— Шукали до темряви. Наступного ранку теж. Нас водили до якихось людей, яких витягли з води, та вас серед них не було.
Еліс потягнулася до її руки. Кетрін пересунула стілець ближче.
— Ми були за кормою, — сказала сестра. — Мене зачепило спідницею. Рід розрізав її, дав триматися за дошку. Потім докликався до шлюпки.
Кетрін слухала, схиливши голову. Дошка. Шлюпка. Рідова рука, яка втримала Еліс над водою. П’ять років на тому місці в пам’яті було тільки перекинуте днище.
— Вони не повезли вас на берег?
— Вони самі тікали. За ними йшла варта. Нас підняли на судно, а Ріда поставили до керма. Капітан не хотів вертатися. Я просила віддати човен.
— Хто капітан?
— Моро.
Ім’я нічого не сказало Кетрін.
Еліс розповідала повільно, зупиняючись попити. Про пакунки в шлюпці, крики варти, про чоловіка на помості, якому намагалася догукатися. Кетрін запитала, чи він почув ім’я Джоан. Сестра похитала головою.
— Не знаю. Він махнув рукою. Я думала, може, передасть.
— Ніхто не прийшов.
Еліс провела пальцем по шву ковдри.
— Моро висадив нас на Тортузі. Заплатив, як домовилися з Рідом. Ми одразу написали Джоан.
— Коли — одразу?
— На першій стоянці. Ще до нового рейсу. Написали, що живі, де нас знайти. Просили шукати тебе.
Кетрін повільно випросталася.
— Я прожила в неї місяць.
— А нам відповіли, що тебе знайшли під дошками.
З палуби долинув скрегіт. Хтось протяг щось важке над самою каютою, поставив, гукнув іншому. Кетрін чекала, поки стихне, хоча кожне слово сестри почула виразно.
— Хто відповів?
— Джоан.
Кетрін похитала головою.
— Ні.
— У мене є листи.
— Еліс, я була в неї перед цим переходом. Вона досі думала, що ви обоє потонули.
Сестра дивилася на неї, не рухаючись. Кетрін згадала навіс, сітку на колінах старої, її коротке «по тих двох нічого». Тоді вона тільки кивнула. Навіть запитати вже не треба було.
— Подай торбу, — сказала Еліс.
Кетрін підняла її з підлоги. Зверху лежала складена сорочка, під нею щось тверде, загорнуте в тканину. Вона хотіла розсунути речі, але сестра простягнула руки.
— Я сама.
Пакунок паперів був невеликий. Еліс розв’язала шнурок, витягла два аркуші, відклала решту в торбу. Один розгорнула не з того краю, спинилася й перевернула. Кетрін чекала. Їй хотілося забрати обидва, покласти на стіл і швидше побачити, що там написано, та Еліс тримала папір так, що побіліли кінчики пальців.
Нарешті подала перший.
Кетрін читала стоячи біля світла. Джоанине ім’я вгорі. Кілька рядків про звістку з Тортуги. Потім — про неї саму. Загинула в прибудові. Тіло знайшли, коли розбирали обгорілі дошки.
Вона повернула аркуш ближче до вікна, наче при іншому світлі слова могли скластися інакше. На згині папір протерся майже наскрізь. Хтось багато разів розгортав його саме тут.
— Це не її рука, — сказала Кетрін.
— Унизу. Там пояснено.
Вона дочитала. Записано зі слів Джоан Бек. Ні підпису того, хто писав, ні іншого імені.
Другий лист був коротший. Кетрін поховали поряд із батьком. Джоан одержала їхнє послання, грошей не потребує. Писати самій заважає хвора рука.
Кетрін сіла, тримаючи аркуші за краї. Від них пахло старим папером і тканиною з торби. Нічого особливого: такі листи передавали через прилавки, совали під ремінь, везли разом із рахунками за борошно. Вона перечитала рядок про могилу.
— Я сама ходила до батька. Перед тим як найнялася на першу роботу. Джоан знала, куди я їду. Потім ми весь час писали одна одній.
— Може, їй сказали…
— Що я померла, поки сиділа в неї? Еліс, навіть якби перша звістка була помилкою, вона не могла так відповісти тобі вдруге.
Сестра відвела очі. Кетрін відразу пошкодувала про різкість, але забрати слова вже не могла. Поклала обидва аркуші собі на коліна.