Глава 19

Того самого ранку. Ла-Калета, до приходу човна з «Люсіль».

На світанку Овен знайшов у човні шматок хліба, сів на кормову банку й почав їсти. Кетрін дивилася, як він обтрушує з нього пісок.

— Це ще вчорашній?
— Тепер уже так.

Він розламав шматок і простягнув їй більшу половину. Вона взяла. За ніч поспала мало, а в роті досі стояв присмак холодної води з барильця. Хліб довелося довго жувати, перш ніж змогла проковтнути.
Човен лежав носом на піску західніше факторії. Двоє веслярів дрімали, прихилившись до борту; за мисом лишився «Боривітер», де Белл чекав їхнього повернення. Вчорашні вікна з моря здавалися близькими. Тепер між Кетрін і ними простягався берег із гострим камінням, стежка до колодязя й довга стіна, за якою вже грюкали двері.
Овен облизав великий палець і загорнув решту хліба.

— Підемо?

Вона кивнула. Одного весляра розбудили й залишили біля човна, другого послали до колодязя набрати води. Кетрін та Овен рушили стежкою. Тут ходили люди: на піску лежав загублений корок, із куща звисав обривок мотузки. Біля повороту Кетрін присіла зав’язати черевик і звідти вперше побачила факторію з суші.
Кам’яний склад закривав половину двору. За ним виступав верх меншої будівлі — ті самі вікна, галерея й сходи, яких уночі не було видно за стіною. З другого боку під галереєю тулилися низькі дощані прибудови. Позаду меншої будівлі стояли порожні бочки; над ними чорніло вузьке вікно без жодних сходів униз.
Ближче до стежки був окремий навіс. Три боки відкриті, вздовж четвертого складені старі рогожі й поламані кошики. Між ним і найближчою прибудовою лишалося кроків дванадцять утоптаної землі. Посередині проходили колеса: два широкі сліди вели до водяних воріт.
Кетрін підвелася. До навісу можна було дійти, не заходячи в головний двір. Вона пішла туди з порожнім кухлем у руці, а Овен лишився коло стежки.
Під дахом нікого не було. На поперечині висіла розірвана упряж, у кутку валялися дві клепки. Кетрін зазирнула за рогожі. Під ними чорніла земля; ані бочок, ані ящиків. Віддалік чоловік у засмальцьованому фартусі котив колесо до низьких дверей. Побачив кухоль, показав назад.

— Вода там. Тут тільки робота.
— До писаря як пройти?
— З причалу. Через ворота.

Вона подякувала й повернулася до Овена.

— Усередині порожньо, — сказала. — Ззаду вікно високе. Без драбини не дістатися.
— І не видно, що за ним.

Овен повів її ближче до моря. Тут стіна закінчувалася невисоким кам’яним виступом; хвиля лизала його край. За ним відкривався той вузький двір, який вони помітили вночі. Удень стало видно й ворота з боку причалу. Чоловік із мушкетом стояв коло стовпа, поставивши зброю прикладом на землю. Інший, із в’язкою ключів, перевіряв ноші.
Кетрін сперлася на камінь і дивилася, поки через ворота пройшли троє. Двох пропустили після короткого запитання. Третього затримали: він ніс загорнуту в полотно річ, яку змусили розкрити. Виявився надбитий горщик. Ключник довго крутив його в руках, перш ніж віддати.
Від дверей складу до сходів можна було дійти за кілька кроків. Проте перед ними весь час хтось стояв, носив, рахував. Кетрін побачила Кемпа. Він вийшов на галерею без капелюха, сперся на поруччя й гукнув униз, щоб не ставили мокре під стіну. Вантажник відповів, що сухого місця йому не лишили. Кемп показав кудись у двір і пішов назад.
Живий. Тут. Можна почекати, доки знову вийде до колодязя.
Кетрін відчула в кишені край складеної копії. Писар уже взяв її гроші в Порт-Ройялі. Вона сама не прийшла на домовлену зустріч; за це звинувачувати його було ні в чому. Записка могла не дійти. Вона могла дочекатися вечора, спробувати ще раз, витратити день чи два. За мисом були вода, люди й судно, якому треба було заробляти.
Нагорі Кемп причинив двері. Кетрін подивилася на них, тоді на порожній навіс. До нього саме підкочували віз; візник гукнув, щоб ящики виносили сюди.

— Вернімося до Белла, — сказала вона.

* * *

Белл вислухав її біля кормового люка. Поряд сушилася Доулова сорочка; сам матрос сидів у тіні й однією рукою перебирав квасолю для кухаря. Коли Кетрін сказала про навіс, Белл поклав долоню на огорожу.

— Знову вогонь?
— Не корабель. Порожній навіс осторонь. Поки вони тягатимуть воду, я пройду нагору.
— А коли візьмеш книгу, як винесеш?
— У мішку. Овен чекатиме внизу. Через вузький двір до води, човен під кам’яним виступом. Не через ворота.
— Кемп тебе впізнає.
— Якщо зустріну — так.

Белл забрав руку з поручня. На долоні лишилася смоляна пляма; він потер її пальцем, розмазавши ще дужче.

— То й зустрінь. Без навісу.

Кетрін стояла навпроти, тримаючи край капелюха обома руками.

— Він не понесе мені книгу до колодязя. Скаже, що не має права. У конторі Ешфорда вже відповіли: залиште адресу, чекайте. Ще одне прохання піде до тих самих людей.
— Ти з ним тут іще не говорила.
— Не говорила.

Вона сказала це різкіше, ніж хотіла. Овен сидів біля люка й дивився на берег. Йому теж було що пригадати про вогонь. Кетрін опустила капелюх.

— Через бійку сторожі не залишать воріт. Якщо кричатимемо про злодія — замкнуть їх. На пожежу підуть із відрами, а прохід до води лишиться вільним. Мені треба, щоб люди відійшли від сходів і не дивилися в той двір, коли я повернуся.
— На скільки?
— Щоб знайти одну книгу. Не знайду відразу — вийду. Замкнено — теж вийду.

Белл перевів погляд на Овена.

— Далеко той навіс?
— Дванадцять кроків від прибудови, — сказав тесля. — Земля між ними гола. Вранці була гола.
— А люди?
— Усередині нікого. У дворі працюють.

Кетрін поклала капелюха на люк.

— Перед тим подивлюся ще раз. Не підпалюватимемо, поки не заберуть віз і не звільнять прохід. Гарріс лишиться біля навісу з водою. Побачить, що полум’я йде до будівель, — кличе людей і гасить. Я з Овеном поруч.

З носа долинув сміх. Джонні щось показував кухареві, піднявши обидві руки; кухар відвернувся, та Кетрін устигла побачити усмішку. Вона не гукнула їх відразу.
На «Мерсі» вогонь уже одного разу дав їй дорогу. Зараз, дивлячись на темний берег за Белловим плечем, Кетрін упіймала себе на тому, що згадує насамперед цю дорогу, а не човен із Пірсом та його обпечені руки.