Глава 14

За чотири дні після промірів біля Тортуги.

Люк тримав купцевого слугу за комір, а той упирався п’ятами в поріг і повторював, що пана немає вдома.

— Арно, — сказала Еліс.

Він обернувся. На тильному боці його долоні біліла смуга борошна: слуга вискочив із кухні, коли вони постукали, і відразу спробував зачинитися.

— Рей, зайди подивися. Кажуть, немає. А капелюх його он висить.

Із кімнати за дверима вийшов капітан Верньє.

— Відпусти.

Люк розтиснув пальці. Слуга відступив, потер горло й глянув на капітана з такою вдячністю, наче це Верньє прийшов рятувати його від чужих людей.

— Додому, — сказав капітан.

На вулиці він віддав Еліс складений аркуш. Це була їхня розписка за сіль. Підпис покупця стояв унизу, над ним — вага, кількість мішків і сума, яку Лоран Валетт мав сплатити сьогодні.

Сіль із бухточки забрали, як вирішили: Матю провів «Люсіль» вузьким проходом, решту вантажу довіз човном. Верньє весь час стояв біля керма, Еліс на носі стежила за кам’яною полицею. Після виходу вона ще довго озиралася на берег, де вперше проклала шлях, яким пройшло справжнє судно. Везти сіль на Еспаньйолу не довелося: Валетт запропонував ціну, за якої Верньє погодився продати вантаж тут. Сіль перевезли до головної пристані Тортуги й здали купцевим людям. За договором купець платив через три дні.

Три дні минули. Тепер він пропонував почекати ще місяць.

— Ви його бачили? — спитала Еліс.
— Бачив.
— А слуга каже…
— Слуга каже те, що йому наказали.

Верньє забрав розписку й сховав за пазуху.

— Завтра піду скаржитися.
— А гроші? — спитав Люк.
— Якби знав, де гроші, не стояв би з тобою тут.

Він рушив до причалу. Еліс затрималася біля стіни, пропускаючи віз. На ньому везли три скрині й вузьке ліжко, обгорнуте старим полотном. Із задніх дверей Валеттового дому вийшла жінка з подушками. Поклала їх зверху, притиснула коліном, поки візник затягував мотузку.

Еліс торкнула Люка за лікоть.

— Почекай.

* * *

До обіду вона знала, що ліжко везуть на «Сент-Анн», а скрині — туди ж. Дізнатися, коли судно виходить, виявилося складніше. Човняр сказав, що на світанку; матрос із брига — що після обіду. Валеттів візник лише знизав плечима й попросив не заважати коневі пити.

Біля криниці Еліс знову побачила жінку з подушками. Та стояла, притиснувши стегном порожнє відро до кам’яного краю, й сварилася з хлопцем, який обіцяв допомогти, а тепер ішов геть.

Еліс підхопила друге відро.

— Куди нести?

Жінка підозріло глянула на неї.

— Грошей не дам.
— Я не просив.

Вони пройшли до заднього двору. Біля кухні сохли тарілки, на мотузці висіли два фартухи. Еліс поставила воду, витерла руку об штани й кивнула на порожній кут під навісом.

— Ліжко продали?
— Панове своїх ліжок не продають. Возять за собою.
— Надовго їде?
— Мені не доповідає.

Жінка нахилилася до відра. Еліс могла вже йти. Натомість сказала:

— Він винен нашому судну. За сіль.

Жінка випросталася.

— Мені за пів року. Стань у чергу.

Еліс подивилася на її руки, потріскані біля нігтів. На кухні хтось покликав Марі; жінка відповіла, щоб сам узяв ложку, вона не має третьої руки.

— Вам заплатить перед від’їздом?
— Пообіцяв.

Марі вимовила це так, що Еліс більше не стала питати.

У передній частині будинку грюкнули двері. До кухні пройшов худий молодик із книгою під пахвою. Попросив води, випив стоячи. Його пальці були в чорнилі, на рукаві розійшовся шов. Він дістав із книги аркуш і тицьнув у нього пальцем, питаючи Марі, чи немає вдома слуги, який знає англійську.

— Покажи, — сказала Еліс.

Молодик простягнув папір. Вона переклала назву товару — свічки, не віск — і повернула рахунок.

— Ніколя, вечерятимеш тут? — спитала Марі.
— Якщо встигну. Пан наказав закінчити до восьмої.
— Знову всі книги?
— Тільки боргову. Решту вже забрали.

Він побачив Еліс і замовк. Вона взяла порожнє відро, яке стояло біля порога.

— Ще принести? — спитала в Марі.

Та подивилася на неї довше, ніж треба було для відповіді.

— Одне. І досить.

* * *

Верньє спершу не повірив, що купець тікає. Збирався їхати — так. Але Валетт часто їздив, тримав справи в кількох портах і міг розрахуватися через повіреного.

Еліс розповіла про боргову книгу й вивезені скрині. Капітан слухав, сидячи на люку. Люк стояв поруч, крутив у руках шматок мотузки.

— Нам треба знати, хто тут залишиться платити, — сказала вона. — І де наші гроші. Він продав сіль відразу після приймання. Я бачив, як мішки перекладали в інші човни.

Верньє підняв голову.

— Куди вони пішли?
— До складу Дюпре.

Капітан підвівся.

До Дюпре він пішов сам. Повернувся надвечір із короткою запискою: сіль оплачено Валеттові повністю, сріблом, учора. Віддати їм другий раз за той самий товар Дюпре, звісно, не збирався.

— Валетт каже, гроші вже пішли іншим кредиторам, — сказав Верньє. — Тепер моя черга чекати.

Еліс розклала на кришці люка клаптик, на якому намалювала двір і кухню.

— Писар ще працює в домі. Я можу зайти з листом від вас. Він читає англійською погано. Я вже допоміг йому з одним рахунком у кухні. Якщо принесу звірку рахунків і запропоную перекласти, мене можуть лишити з ним.

Верньє подивився на малюнок.

— І що ти там зробиш?
— Подивлюся, кому заплатили. Якщо Дюпреві гроші ще в домі, знатимемо, чого вимагати.
— Тебе до книги не підпустять.
— До столу підпустять. Далі побачу.

Люк перестав крутити мотузку.

— Один не піде.

Еліс глянула на нього.

— Ти знову схопиш когось за горло.
— Цього разу обережніше.

Капітан не всміхнувся. Взяв малюнок, перевернув, наче на звороті могло бути пояснення, як витягати з чужого дому двох його людей.