Глава 13

Через п’ять років після пожежі в Порт-Ройялі — тієї самої пори, коли Кетрін завершувала свій перший капітанський рейс у Порт-Моранті. Тортуга, біля північного узбережжя Еспаньйоли.

Човен із порожніми бочками пройшов за мисом утретє, поки Еліс сушила свій аркуш.

Вона притиснула його кухлем до столу й пересунула лаву так, щоб бачити воду крізь двері. У човні сиділи двоє. Той, що правив, щоразу піднімав весло над самою водою біля чорного каменя, тоді повертав до берега. Звідси човен ненадовго зникав за очеретом і знову виходив на чисте. Жодного разу не йшов тим проходом, який Еліс нанесла на малюнок.

— Рей!

Вона обернулася. На порозі стояв Люк Арно, матрос із «Люсіль», невисокий темноволосий чоловік із розсіченою бровою. Він тримав у кожній руці по мисці й дивився на стіл, де для них не лишилося місця.

— Ти сьогодні їси чи знову малюєш?

Еліс прибрала кухоль. Люк поставив миски, сів навпроти й потягнув до себе хліб.

— Капітан сказав: за годину. І щоб ти взяв усе, чим там міряєш.

Вона кивнула. Ім’я Еліас Рей носила вже майже п’ять років. На оклик оберталася швидше, ніж на звук власного імені, яке чула тепер тільки від Ріда, коли вони лишалися самі. Двадцять один рік, коротко підстрижене каштанове волосся, засмагле вузьке обличчя, голос, який вона давно перестала навмисно робити нижчим. Люк знав її як англійця, що добре рахує і часом надто довго думає, перш ніж відповісти на просте запитання.

— Ти човен бачив? — спитала вона.
— Я миски ніс.
— За мисом. Із бочками.

Люк визирнув у двері.

— Порожні. Ти теж пройдеш, якщо винесеш із нашого трюму все до останнього мішка.

Еліс посунула йому одну миску, яку він поставив на край аркуша.

— А звідки вони беруть порожні бочки?
— Із того місця, де їх спорожнили.

Він відламав хліба й подивився на неї поверх шматка.

— Їж. Потім розкажеш, що я сказав розумного.

* * *

«Люсіль» мала забрати вантаж солі з невеликого складу за мисом. Після недавньої негоди старий вхід до тієї бухточки замулився. Людина, що зберігала товар, пропонувала везти його возами до головної пристані; за дорогу й перевантаження просила майже стільки, скільки капітан сподівався заробити на переході до Еспаньйоли. Можна було перевозити сіль малими човнами, але єдиний човняр, готовий узятися за весь вантаж, назвав ціну ще вищу.

Учора капітан послав Еліс проміряти старий вхід. Вона повернулася з цифрами, які підтверджували чужі слова. Під кілем навантаженої «Люсіль» там не лишалося б запасу. В одному місці лот ударив об щось тверде; коли витягли, у салі на його підошві застрягла дерев’яна скалка. Під водою могло лежати дерево або уламок човна. Капітан Батіст Верньє прочитав її записи й наказав сьогодні перевірити берег далі на захід.

Він командував «Люсіль» дванадцять років, був сухий, сивуватий і не любив, коли речі називали приблизно. «Глибоко» для нього означало лише те, що людина не взяла лот. Еліс працювала в нього другий рік: вела частину записів, чергувала біля керма й училася штурманської справи. Рід навчив її бачити берег; Верньє змушував пояснювати, як вона знайде його після ночі, коли навколо немає нічого, крім води.

На палубі капітан чекав біля шлюпки. Він розгорнув її вчорашній аркуш і показав на один із промірів.

— Тут ти записав сім. Від якої поверхні?

Еліс нахилилася.

— Від води.
— Линву де тримав?

Вона згадала мокрий борт, вузлик біля пальців. На мить стало гаряче під коміром.

— На борту. Не відняв висоту.

Верньє простяг їй перо.

— Тоді тут менше. Скільки саме — перевіриш.

Вона перекреслила число. Капітан віддав аркуш і вже повернувся до помічника, коли Еліс заговорила про човен із бочками.

Верньє вислухав, дивлячись у бік мису.

— Якщо повертається порожній, то заходив навантажений, — сказала вона. — Хочу спитати, де саме проходять.
— Спитай. Але на чужому «я завжди тут ходжу» мене туди не заводь.
— Я проміряю.
— І запиши, коли. До вечора вода буде інша.

Люк уже сидів у шлюпці. Еліс спустила йому лот, лінь і загорнуту в полотно дощечку. Він прийняв усе, поклав під лаву, а коли вона сіла, простяг їй маленький дерев’яний кілочок.

— Щоб від води рахувати. Прикладеш до борту — знатимеш, що відняти.

Вона взяла його, подивилася на свіжий зріз.

— Ти чув?
— У нас судно невелике.

Еліс хотіла відповісти різко, але Люк уже відштовхнувся від борту. Кілочок вона сховала в кишеню.

* * *

Біля складу стояли повні бочки. Від однієї до землі тягнулася мокра смуга; двоє робітників перекочували її під навіс, залишаючи в піску глибокий слід.

Еліс притримала шлюпку за палю й дивилася, поки Люк згортав линву. Човен, який вона бачила з дверей, був прив’язаний далі, біля низького кам’яного виступу. З нього ще не зняли останню бочку.

— Вода, — сказав Люк. — Возять робітникам. Криниця тут солона.

Біля човна сидів широкоплечий чоловік із перев’язаним коліном. Він підстругував дерев’яний корок. На Еліс подивився один раз і знову взявся за ніж.

— Ви заходите під тим берегом? — спитала вона, показавши на мис.
— Я заходжу на своєму човні.
— Нам би знати глибини.
— То й міряйте.

Люк відійшов до води, щоб не стояти в нього над головою. Еліс присіла на край виступу. Зблизька було видно, що пов’язка на коліні давно протерлася, а ніж чоловік тримає добре нагострений. Корок виходив гладенький, рівний.

— Ви везете повні бочки сюди. Я бачив, як поверталися.
— Бачив — добре.

Вона помовчала. За її спиною робітники сперечалися, чиїм возом забирати порожні бочки. Один вимагав плату вперед; другий показував на навіс, де можна було скласти їх до завтра.

— Ваш човен скільки бере?

Чоловік підняв голову.

— Найматися прийшов чи питати?

Еліс майже сказала: питати. Натомість глянула на важкий човен, на перев’язане коліно, потім на Люка. Той стояв біля шлюпки й робив вигляд, що нічого не чує.