Глава 12

За три дні. На підході до Порт-Ройяла.

Першим Кетрін упізнала дах над старою канатною крамницею. Його полагодили: замість проваленої середини тепер темніла рівна смуга нових дощок. Усе інше ще ховалося за щоглами, а вона вже знала, де берег завертає, де стоїть кам’яна стіна й звідки зазвичай тхне риб’ячими нутрощами.

Белл простягнув їй підзорну трубу.

— Там є місце, за двощогловим.

Кетрін подивилася. Місце було добре, на чистій воді, недалеко від причалу. Вона передала трубу назад і наказала готувати якір.

Новий румпель ходив тугіше за старий. За день після розмови з Фенвіком Овен закінчив ремонт, ще наступного ранку вони випробували шлюп у затоці. Тесля пів години лазив біля корми, поки Кетрін повертала судно то одним, то другим бортом до вітру. Коли нарешті сказав, що можна йти, Белл уже домовився про шість бочок мила до Порт-Ройяла. Їх підняли на борт і вийшли по обіді.

У гавані було гамірно. З великого торговця спускали худобу, корова ревіла в підвісі, матроси на сусідньому судні свистіли їй услід. Човняр, який опинився під самим вантажем, покинув весла й закрив голову руками. Кетрін усміхнулася раніше, ніж устигла згадати, що колись дивилася на таке з батькового причалу.

— Потравлюй!

Якір пішов у воду. Шлюп розвернувся, канат натягнувся. Кетрін відступила від румпеля й кілька митей стояла, слухаючи, як затихає робота.

На берег вона взяла Овена.

Він нічого не спитав, тільки перевзувся. Коли спускалися до човна, Кетрін глянула на його стару травмовану ногу й сказала, що далеко ходити не доведеться.

— Я ще можу ходити, — відповів він. — Ти краще гроші візьми. Тут за кожне слово беруть.

* * *

Контора Ешфорда стояла на тій самій вулиці, де Кетрін колись купувала папір для батька. Перед дверима вивантажували ящики; один поставили просто на поріг, і їй довелося переступити через нього.

Коллієра не було. Молодий писар сказав, що той поїхав у справах і коли повернеться — невідомо. Лист Фенвіка прийняли, відповідь надішлють до Порт-Моранта. «Ластівка» пішла звідси напередодні.

Кетрін дістала копію приписки.

— Мені потрібна людина, яка веде розрахунки з Ла-Калетою.

Писар прочитав, не беручи аркуша з її руки.

— З якого ви судна?
— «Боривітер». Гартлі.

Він підвів голову. Кетрін побачила, як його погляд затримався на її обличчі, й запитала ще раз.

— Хто веде ці розрахунки?
— Зачекайте.

Писар пішов у задню кімнату. Крізь прочинені двері було видно край великого столу, чужі чоботи під ним і частину карти на стіні. Овен став біля вікна. Кетрін лишилася посеред проходу, хоча праворуч стояла вільна лава.

Повернувся писар із порожніми руками.

— Без доручення торгового дому ми книг не показуємо.
— Я не просила показувати книги.
— Вам можуть відповісти письмово. Залиште адресу.

Кетрін поклала на стіл клаптик із назвою судна. Хотілося зайти до задньої кімнати й запитати в того, хто сидів за столом, чому він не вийшов сам. Натомість вона забрала свою копію.

На вулиці Овен зупинився біля ящиків.

— Кемпа треба знайти.
— Кого?
— Роберта Кемпа. Він описував наш склад після арешту твого батька. Малий, із чорними від чорнила пальцями. Не той, що печатки ставив. Той, що все переписував.

Кетрін пригадала чоловіка, який просив відсунути бочку, бо не міг прочитати клеймо. Тоді вона не запам’ятала його імені.

— Він тут працював?
— Колись. Я бачив його біля вагової, коли востаннє приходили з Лестером. Сказав, що тепер наймається рахувати вантажі по рейсах.

Вони пішли до вагової. Кемпа там не було, але за кілька мідяків вантажник згадав, хто з ним пив, а той знав, у якому дворі він ночував. У дворі сушилася білизна. Господиня, не знімаючи рук із мокрого простирадла, повідомила, що Кемп забрав скриню вранці й перебрався на кеч «Грейс».

— Виходить сьогодні? — спитала Кетрін.
— Казав, до темряви. А куди — не питала. Він за постіль заплатив.

* * *

Кемп сидів на палубі «Грейс», затиснувши між колін невелику скриню. На її кришці лежала книга, в руці — обгризене перо. Побачивши Кетрін, він спершу подивився на Овена, потім закрив книгу.

— Я нічого не вирішував, — сказав він.

Кетрін ще не встигла привітатися.

— Я пам’ятаю. Мені треба знати, куди повезли товар.

Він зиркнув у бік корми. Там капітан кеча сварився з човнярем через розбитий глек. Кемп посунув книгу під лікоть.

— Минуло п’ять років.
— Частину забрав дім Ешфорда. Що потім?
— Що продали тут, що перевезли. Ваше індиго пішло разом з іншим. Залізо, снасті… Я всього не згадаю.
— У Ла-Калету возили?

Кемп глянув на аркуш, який вона розгорнула. Перо перестало рухатися в його пальцях.

— Там збирали кілька партій. Не тільки ваші.
— Ви самі записували?
— Я переписував відомості.
— Вони ще є?

Він потер ніс зап’ястком. На шкірі лишилася темна риска.

— Старі книги там зберігають. У сухій коморі нагорі. Я минулого року звіряв залишки, бачив ваш знак на одній обкладинці.
— Нашу книгу?
— Може, обкладинку використали. Я не розгортав.
— Покажете місце?

Кемп стиснув перо так, що тріснула борідка. У Кетрін уже були монети в руці. Вона поклала їх на скриню, прикрила долонею, щоб він устиг подивитися й ніхто не помітив із корми.

— За розмову. І ще стільки ж, якщо покажете, де причал, склад і хто там господарює.

Він не взяв грошей.

— Я туди йду працювати.
— Тоді розкажіть зараз.
— Тут не буду.

Кетрін відчула, як починає втрачати терпіння.

— Ви самі назвали книги.
— Бо ви спитали! Я не кликав вас сюди.

З корми обернувся капітан. Кемп знизив голос.

— Станемо біля західного мису, перш ніж підходити до факторії. Там колодязь, беремо воду. Якщо будете поруч, поговоримо на березі. Тільки не йдіть до мене при інших.