Глава 8

Через п’ять років. Порт-Морант, східне узбережжя Ямайки.

Кетрін зняла гирю й притримала порожню шальку двома пальцями.

— Ще раз.

Комірник подивився на купця. Той сидів під навісом, відганяючи мух складеним аркушем. На столі перед ним лежали два нерозв’язані мішечки з монетами; третій він уже висипав і тепер прикривав долонею.

— Ми зважили все при ваших людях, капітане.

Кетрін прибрала пальці. Порожня шалька лишилася нижче від другої.

— Тоді вони теж подивляться.

Натан Белл, її помічник, нахилився до коромисла. Він був широкий у плечах, із пласким переніссям і звичкою спершу мацати річ, а вже потім висловлюватися про неї. Зараз обійшов ваги, підняв шальку й провів пальцем під краєм.

— Тут.

Комірник устиг простягнути руку, але Белл уже відклеїв знизу плаский шматок свинцю. Поклав його на стіл поряд із монетами. Кетрін почекала, поки купець підведе голову.

— Від якого ящика рахували з цим?

Купця звали Фенвік. Він продавав суднам борошно, солонину, канати й усе інше, що в його книзі можна було назвати припасами. За годину до цього він прийняв їхній вантаж міді й запропонував одразу взяти частину належних грошей товаром. Кетрін погодилася: на «Боривітрі» лишалося борошна на чотири дні, а тягати срібло з однієї крамниці в іншу не мало сенсу.

Тепер троє її матросів стояли біля вже прийнятих мішків. Наймолодший, Джонні, дивився на свинець так, наче той щойно виліз із борошна сам.

— Це старі ваги, — сказав Фенвік. — Комірник їх урівноважує.

Кетрін підняла свинець, поклала на порожню шальку. Вона відразу пішла вниз.

— Знімайте мішки з воза. Перевіримо на інших.
— У мене ще люди чекають.
— Вони можуть подивитися після нас.

Белл хмикнув і пішов до воза. Кетрін лишила свинець на столі. Волосся впало їй на обличчя; вона відвела пасмо за вухо, і Фенвік простежив за рухом. Його погляд спустився до широкого гранатового шарфа на її талії, до срібної накладки на руків’ї пістоля, заткнутого спереду за пояс.

— Не варто через дрібницю здіймати такий галас.
— Я ще не здіймала.

Вона сказала це тихо. Біля воза перестали розмовляти.

* * *

«Боривітер» стояв за двома кабельтовими від берега, невеликий однощогловий шлюп із потемнілими вітрилами. Чотири легкі гармати займали на ньому стільки місця, що Кетрін щоранку подумки пересувала їх кудись зручніше. За шість тижнів командування зручнішого місця не знайшлося. На палубі пахло смолою, рибою й мокрим деревом, а під кормовим настилом вона могла випростатися лише між бімсами.

Чверть цього судна належала їй. Ще чверть — кільком людям із команди, решта — вдові корабельного майстра з Бріджтауна, яка вимагала платити свою частку вчасно й не цікавилася, кому на морі було тяжче. Попередній капітан, Г’ю Лестер, продав Кетрін частку після того, як зламана реєю рука так і не почала згинатися як слід. Командування передав на два рейси. Далі співвласники мали вирішити, чи лишати її.

Перший рейс вони закінчували сьогодні.

Кетрін піднялася на палубу й відступила, пропускаючи мішок. Белл прийняв його з човна, передав далі. Біля люка стояв Овен, колишній робітник батькового складу, тепер судновий тесля. На травмовану в пожежі ногу він досі ступав обережно, зате корабельне дерево читав пальцями: знаходив під фарбою тріщину раніше, ніж вона проступала назовні.

— Порахуй усі, — сказала Кетрін.
— Уже вдруге.
— Порахуй утретє.

Він подивився на Белла. Той показав йому шматок свинцю, який забрав зі столу Фенвіка. Овен покрутив його в руці й поклав біля люка.

— На грузило піде.

Кетрін зайшла під кормовий настил. Її каюта була завширшки в ліжко, стіл і прохід боком. На дверях ще залишалася зарубка, де Лестер відміряв зріст сина; над нею Кетрін прибила гачок для камзола. Зняла його, розв’язала верхні ґудзики сорочки. За двадцять чотири роки вона навчилася терпіти спеку, але вовна на мокрій спині щоразу змушувала сумніватися в користі цього вміння.

Шарф зачепився за край столу. Вона звільнила його, поклала пістоль у відкриту скриньку й сіла. Темно-гранатовий шовк був добрий, щільний; вона купила його з першої платні за рейс, у якому вела всі вантажні книги сама. Тоді взяла відріз на пояс замість нової сукні. Сукню довелося латати ще рік.

Від дому в Порт-Ройялі до цього столу було п’ять років чужих рахунків, морської хвороби, мокрих постелей і платні, яку доводилося випрошувати в людей, що називали її батька приятелем. Спершу Кетрін найняли переписувати накладні. Згодом вона вирушила з вантажем до Барбадосу, бо на березі від її правильних цифр ставало мало користі, щойно капітан починав розповідати покупцеві свою версію угоди. Лестер узяв її рахувати й приймати товар; кермувати, ставити вітрила й будити людей на вахту вона вчилася вже в нього. За три роки він перестав перевіряти кожне її розпорядження. Перестав сперечатися значно пізніше.

Найгірше давалося чекати, коли після її наказу судно ще якийсь час робило своє.

На другому місяці в Лестера він поставив її до румпеля при виході з невеликої гавані на Барбадосі. Ранок був тихий, між суднами лишалося досить місця. Кетрін запам’ятала, який дах треба тримати попереду, й спершу все виходило. Тоді ніс почав відхилятися. Вона натисла на румпель, почекала, натисла ще. Дах поволі поплив убік, але вже в інший.

— Верни трохи, — сказав Лестер.

Вона повернула. Надто пізно й надто сильно. Румпель тиснув у стегно, на долонях виступив піт. Кетрін дивилася на дах так пильно, що не помітила човна, який відходив від сусіднього борту. Човняр підняв весло й закричав. Лестер поклав руку поряд із її руками.

— Дай сюди.

Вона відступила. Він зробив невеликий рух, гукнув матросові біля вітрила й почекав. Човен пройшов за кормою; чоловік у ньому ще лаявся. Кетрін стояла біля борту, притискаючи до спідниці вологі долоні.

— Ви сказали тримати на дах.