Глава 7

Того самого дня, надвечір. Біля складу Гартлі.

Кетрін стояла у дверях, тримаючи когось під руку. Еліс бачила її плече, волосся біля щоки й розтулений рот. Сестра щось кричала.

— Сюди! — гукнула Еліс. — Ми тут!

Рід потягнув її за лікоть, змушуючи сісти. Над дверима спалахнула широка смуга тканини, впала й затулила людей. Еліс схопилася знову; човен хитнувся так, що старий вилаявся.

— Сядь. Я підведу з іншого боку.

Вона сіла на носі, вчепившись у мокре дерево. Треба було обійти навантажений човен, пристати до сходів і побігти через двір. Дорогу вона знала. Від сходів ліворуч, повз діжки, тоді двері, які Марта підпирала каменем, щоб протяг тягнув крізь прибудову. Еліс уже підібрала спідницю над колінами.

— Нижче голову!

Чужа корма йшла просто на них. Рід уперся веслом у високий борт; друге вислизнуло з його руки. Еліс потягнулася до старого, побачила, як дерев'яний край натис на держак. Кочет тріснув біля самого її обличчя.

Вода вдарила вбік і відразу накрила голову.

Вона гребнула руками, зачепила пальцями дошку й ударилася потилицею об щось тверде. Розплющені очі пекло. Світло було збоку, жовте, каламутне; Еліс рвонулася до нього, але тканина смикнула її назад за пояс. Вона спробувала ще раз. Ноги заплутались.

Рука схопила її під пахву. Хтось тягнув угору, спідниця тримала знизу. На мить рот опинився над водою; Еліс устигла вдихнути разом із бризками.

— Тримайся!

Рід притис її долоню до краю перевернутого човна. Вона стиснула пальці. Старий зник під водою, а вона лишилася з підборіддям на дошці, кашляючи й чекаючи наступного ривка. Тканина відпустила. Рід виринув біля її плеча з ножем у руці.

— Пусти край. До мене.

Вона не могла розтиснути пальці. Він відігнув їх один за одним і підхопив її ззаду. Повз пройшов темний борт великого човна; вода між ним і уламками шуміла, як під мостом. Рід штовхнув її вбік. Вони випливли з-за корми на чистішу воду. Еліс потяглася назад, до берега, й одразу ковтнула знову.

— Там Кетрін.

Голос вийшов слабкий, майже нечутний.

— Я знаю. Лежи рівно.

Він підвів їй під груди довгу дошку. Еліс обхопила її руками. У розщепленому кінці стирчав цвях; вона дивилася на нього, поки Рід, тримаючись за інший край, тягнув їх далі від навантаженого човна. Звідси прибудову затуляли борти. Над ними йшов дим.

Праворуч, ближче до виходу з гавані, рухалася шлюпка. На кормі лежали два тугі пакунки, за веслами сидів чоловік у червоній шапці. Другий саме прибирав линву. Рід закричав до них. Той, що тримав линву, озирнувся. Весляр продовжував гребти. Рід підняв вільну руку й закричав знову, довше, поки голос не зірвався.

Шлюпка повернула.

* * *

Її втягли через борт обличчям униз. Еліс упала грудьми на пакунок, зсунулася в брудну воду на дні й довго не могла перестати кашляти. Поруч глухо стукнули Рідові коліна.

— До берега, — сказала вона.

Чоловік із линвою розгорнув шмат парусини й накинув їй на плечі. Від нього пахло тютюном. На зап'ястку була свіжа подряпина.

— Сиди. Ще раз перекинешся — сам не полізу.

Еліс спробувала підвестися. Рід посадив її собі між коліна, притримуючи разом із парусиною.

— Висадіть нас біля наступного помосту, — сказав він. — Де можна стати.

Весляр подивився за його плече.

— Уже не можна.

Позаду хтось свистів. Еліс повернула голову й побачила другий човен: четверо веслярів, чоловік на носі стоїть і махає рукою. Відстань ще була велика, але слова долітали виразно.

— Назад! До пристані!

Людина з подряпаною рукою вилаялась і накрила пакунки вільним краєм парусини. Перш ніж тканина лягла, Еліс побачила надрізану обгортку й шматок шнура з печаткою. Такі шнури лежали сьогодні в них у дворі на столі Гоббса.

— Що ви взяли? — спитав Рід.

Ніхто не відповів. Весляр налягав на весла, важко видихаючи при кожному русі. Їх везли до невеликого однощоглового судна. На ньому вже піднімали вітрило. Чоловік біля румпеля кричав до шлюпки; Еліс не зрозуміла слів, але зрозуміла, що він сердиться.

— Нам туди не треба, — сказала вона Рідові. — Скажіть їм.

Старий ще раз попросив пристати до берега. Чоловік із линвою поклав руку йому на груди й відсунув від весляра.

— Доберемося — поговориш із капітаном.

Борт наблизився. Згори скинули кінець, за нього одразу взялися; спершу підтягли пакунки, тоді спустили мотузяну драбину. Еліс не могла намацати ногою нижню перекладину. Рід підсадив її, а людина зверху схопила за передпліччя й потягнула так, що парусина сповзла на очі.

— Другого теж, — почувся голос. — Жвавіше!

Вона опинилася на палубі. Поки вибиралась із мокрої тканини, Рід уже стояв поряд, зігнувшись і притиснувши долоню до ребер. За кормою наближався човен із вартовими. Один тримав мушкет упоперек колін.

— Відштовхуй!

Матрос уперся довгою жердиною в борт сусіднього судна. Вітрило наповнилося; палуба під Еліс повільно нахилилась. Вона вчепилася в кільце біля люка. Капітан, сухий чорнявий чоловік із золотим кільцем у вусі, дивився на Ріда.

— Знаєш вихід?

Говорив англійською, вимовляючи слова твердо й окремо.

— Висади нас. У мене дівчина…

Капітан перебив його, показавши за корму.

— Знаєш чи ні?

Рід глянув на човен варти, тоді на берег. Еліс бачила, як він стискає губи.

— Знаю.

Капітан відступив від румпеля.

— Виведеш. Розрахуюся на березі.

Рід не рушив.

— Я не наймався.

Чоловік у червоній шапці, який щойно виліз зі шлюпки, став біля сходів униз. У руці він тримав ніж, яким перерізав кріплення пакунка. Капітан навіть не подивився в його бік.

— Візьмуть нас — візьмуть і тебе. Пояснюватимеш, звідки взявся.

Еліс потягла Ріда за мокрий рукав.

— Можна сказати їм правду.
— Скажемо, якщо наздоженуть. До них нам зараз не дістатися.