Глава 5

Того самого дня, перед світанком.

Еліс узяла два олівці. Один поклала до аркушів, другий — у кишеню, де він не міг випасти, навіть якщо вона нахилиться за борт.

У кухні ще горіла свічка. Батько стояв біля столу в самій сорочці й різав хліб; побачивши її, відсунув ближче згорток із сиром.

— Це ваше. Води взяли?
— Рід наповнив глечики вчора.
— Перевір.

Вона зазирнула у двір. Два заткнуті глечики стояли під навісом поруч із веслами. Еліс підняла один, переконалася, що важкий, і повернулася по хліб.

— До вечора, — сказав батько.
— Я пам'ятаю.
— Рідові теж нагадай.

Він завернув хліб і подав їй. Еліс уже взяла згорток, але він ще не відпускав.

— І ту мілину нехай справді гляне. Беннет каже, що його човен зачепив дно там, де раніше проходив із бочками.
— Ми позначимо.

Батько відпустив тканину. Еліс притисла згорток ліктем до боку й забрала дощечку з аркушами. На верхньому було її ім'я, написане тим самим м'яким олівцем, який порадила Кетрін. За тиждень він став помітно коротшим.

Сестра спала. Еліс не піднімалася прощатися: вони домовилися ще ввечері, і Кетрін сказала, щоб вона не грюкала хвірткою. Біля виходу довелося перекласти все в одну руку й притримати засув, який дзенькав об залізну скобу.

Рід чекав унизу, біля човна.

— Думав, ти передумаєш.
— Чому?
— Темно. Постіль тепла.
— Ви теж могли лишитися.
— Міг.

Він забрав глечик і поставив у гніздо між дошками. Еліс сіла на лаву, вклавши ноги між линвою та другим глечиком. Небо над дахами вже посвітліло; вода внизу ще здавалася чорною.

Рід відштовхнув човен. Еліс узяла весла.

* * *

Вони йшли вздовж внутрішнього берега коси на схід, лишаючи місто за спиною. Спершу проминали причали, потім окремі навіси над витягнутими човнами. Далі будівлі порідшали, берег став низьким, із пасмами темної трави та кущами над водою. На іншому боці гавані піднімалася Ямайка; між нею й косою лежала широка вода, по якій уже рухалися перші човни.

Рід дозволив Еліс вести, поки берег лишався знайомим. Він не перепитував після кожного її руху, куди вона дивиться. Сидів на кормі, тримаючи на колінах старий капелюх, і часом показував рукою, щоб вона відійшла далі від суші.

Коли сонце піднялося, місто вже лишилося далеко позаду. Вони пристали біля довгого дерев'яного навісу на березі коси, з боку гавані. На березі сохли сіті, а в затінку сиділа жінка й витягала з купи мотуззя обірвані кінці.

— Знову знайшов собі помічницю? — гукнула вона Рідові.
— Ця сама прийшла.

Еліс підтягла ніс човна на пісок. Жінка встала, обтрусила спідницю. Була широка в плечах, із темними від сонця руками; волосся сховала під хусткою, з якої вибивалося кілька сивих пасом.

— Джоан Бек, — сказав Рід. — Лагодить сіті й часом позичає мені місце під дахом.
— Не позичаю. Ти залишив тут пів човна й досі його не забрав.
— Це дошки.
— Я знаю, що воно тепер дошки.

Рід засміявся. Еліс уперше за ранок почула, як у нього в грудях посвистує після сміху.

Вони залишили один глечик і половину їжі в затінку. Рід сказав, що повернуться сюди пообідати: далі на березі не буде місця, де зручно витягти човен. Джоан махнула рукою на полицю, щоб згорток не лежав на піску, й знову сіла до своєї роботи.

Місце, про яке говорив батько, було ще далі на схід. Еліс упізнала його за двома похиленими стовпами на березі. Колись між ними стояв настил; тепер від нього лишилися темні кінці дощок, що показувалися з води.

— До стовпів не підходь, — сказав Рід. — Далі від берега. Ось тут.

Вона підправила човен, витягла лотлінь.

Цього разу на аркуші треба було лишити не одну цифру. Батько чекав відповіді, чи можна й далі посилати сюди навантажені човни. Еліс намалювала стовпи, низький виступ берега й поклала поряд Рідів старий малюнок. На ньому біля стовпів була лише коротка риска.

— Тут нічого немає.
— Тому ми й приїхали.

Рід переставляв човен короткими гребками. Еліс промірювала, чекала, поки линва піде прямо вниз, тоді називала глибину. Він просив повторити й лише після другого проміру дозволяв записувати.

Далі від берега води було достатньо. Ближче свинець швидко торкався дна. Вони пройшли вздовж мілкого місця, повернулися, відступили ще на кілька довжин човна. На папері виріс нерівний ряд цифр.

— Воно довге, — сказала Еліс.
— Намалюй, яке бачиш.

Вона з'єднала позначки тонкою лінією. Вийшла витягнута смуга, що тяглася від берега туди, де вода здавалася глибокою.

Еліс підвела голову. Під сонцем поверхня блищала так сильно, що доводилося прикривати очі долонею. Якби Рід не зупинив її, вона повела б човен навпростець до стовпів.

— Наш пройде, — сказала вона.
— Порожній. А з шістьма повними бочками?

Еліс подивилася на відстань від води до борту. Уявила бочки на днищі, двох людей, мокрі весла.

— Треба обходити далі.
— Покажи, де.

Вона показала за край власного малюнка. Довелося взяти чистий аркуш і почати ширше.

Рід не квапив. Коли вона закінчила, попросив прочитати записи так, ніби сам ніколи тут не був. Еліс пояснила, де берег, звідки вони почали й де взяли останній промір. На третьому реченні зупинилася: одну позначку можна було зрозуміти двома способами.

Вона виправила її. Потім ще раз перевірила цифри.

— Це можна дати Беннетові? — спитала нарешті.

Рід забрав дощечку, довго дивився, тоді поставив свій маленький хрестик біля одного зі стовпів.

— Ось цей стоїть ближче до води. Звідси їх обидва видно, а коли вертатимешся, дальній ховається. Допиши.

Еліс дописала.

Він повернув їй олівець.

— Тепер можна.

Вона поклала малюнок між двома чистими аркушами. Удома його не доведеться пояснювати як вправу. Беннетові справді треба було знати, де пройти з бочками.

На зворотному шляху до навісу Еліс попросила весла сама.